До совєцької окупації України святвечір відзначали до Нового року. Безліч селян, особливо на Полтавщині, були невдоволені зміною календаря.
Ось спогади Ізидори Косач-Борисової про те, як святкували Різдво у сімейному колі в домі нашої славетної землячки Лесі Українки. Зауважимо, що цей український козацько-старшинський рід до середини XX століття проживав у Гадяцькому повіті.
«У нашій рідній хаті завжди дотримувалися українських традицій зі святкуванням Різдва Христового. Леся і всі ми любили наші звичаї, тільки Лесі рідко траплялося саме на Різдво бути дома (у Колодяжному чи в Києві), де на свята щороку збиралася наша родина, бо на зиму Леся змушена була хворобою виїжджати десь у теплі країни.
Та перебуваючи на чужині, вона думкою линула до рідного краю з його прадавніми звичаями. І досі зберігся Лесин лист до мами з Кавказу, в якому пише Леся, як їй сумно, що ані колядок, ані щедрівок вона не почула там, і Святвечір не мав там тієї, такої милої нам усім урочистості.
На Волині (Колодяжне) до нас приходили й колядувати, й щедрувати, а також на Новий рік діти ще й посівали зерном. Колядували й дорослі, а то й молодь, ну і дітвора; деякі гуртки із вертепом приходили, а тоді поводир поздоровляв нас зі святами, бажав здоров'я і всякого гаразду.
А ми обдаровували їх ласощами (горіхами, медівничками, яблуками, цукерками) й також здоровили колядників зі святами та дякували, що до нас завітали. У Києві вже й ми ходили колядувати (сестри мої, брат і я) з гуртом (душ 15-16) інтелігентної молоді-студентів та інших до знайомих українських родин.
Нас гостили та давали гроші, бо ми збирали на якусь благородну ціль. Наприклад, пам'ятаю, що на Різдво 1907 року ми колядували на придбання книжок до бібліотеки київської «Просвіти».
З колядок співали найбільше «Добрий вечір тобі, Пане господарю», звичайно, «Нова радість стала». Пам'ятаю, одного разу зважили ми спочатку обійти всі знатні родини: Старицьких, Шульгіних, Чикаленків, Житецьких, Антоновичів та інших, а на закінчення прийшли до Лисенків.
У місті Гадячі, на Полтавщині, дуже довго зберігались стародавні колядки. Я із моєю малою тоді дочкою прожила зиму 1916-1917 років у мами (Олени Пчілки — прим. ред.) в Гадячі, бо мій чоловік тоді був у німецькому полоні.
Тоді нам було дуже приємно, як почали до нас іти колядники, та таких гарних стародавніх колядок нам співали, що я ще не чула раніш, а матінка втішалася, згадуючи, що так ще й тоді колядували на Полтавщині, коли вона була малою. Мама ж у Гадячі народилася.
У Святвечір на вечері у нас варилися традиційні страви: пісний борщ з грибками та рибою, пиріжки печені з капустою, з рисом і рибою. Вареників у нас не було звичаю цього вечора варити, то вже звичай цей я пізнала пізніше на Поділлі, коли з чоловіком своїм проводила там Різдво (мій чоловік з Вінниччини).
Також обов'язково варили кутю й узвар з різної сушені. Кутю варили з пшениці, а не з ячменю, як то де в кого варять, а до куті давали розтертого маку з медом.
Кутю хрещеники носили до хрещених батьків, наприклад, до нас син Миколи Лисенка Остап приносив кутю нашій мамі, що була йому хресна мама, а наш Микола (брат мій) носив до Лисенка, бо був хрещеником Миколи Лисенка. Теж приємний звичай!
Прийде дитина, подасть маленький полив'яний горщичок куті, а його хрещений батько чи мати обдаровують чимось. Оце декілька слів про те, які в нас були різдвяні звичаї, дуже тішуся, що нам вдалося їх зберегти».