Соратник та однодумець Тараса Шевченка мав стратегічне бачення, яким довго нехтували як сучасники, так і нащадки. Настав час це змінити!
Ідея побудови альтернативного військово-політичного союзу на чолі з Україною супроти мультикультурного ЄС чи агонізуючого ординського ЄврАзЕс стала наріжним каменем останніх двох років. Проте, ідея Міжмор'я для українців не нова.
Її ідеологічний фундамент сягає не стільки першої половини XX століття, скільки середини ХІХ-го. Побудова на теренах Осередньо-Східної Європи Балтійсько-Чорноморського союзу в українських інтелектуалів середини ХІХ століття викликала бурю захоплень.
Адже поза межами царської Москви та цісарського Відня могла бути об'єднана більшість так званих слов'янських народів (за мовно-культурними ознаками). Багато із них історично споріднені, а також мають спільні економічні, культурні та військово-політичні інтереси.
Як відомо, українське національно-культурне відродження, започатковане наприкінці XVIII — у першій третині XIX століть філософом Григорієм Сковородою, письменником Іваном Котляревським, поетом Григорієм Квіткою-Основ'яненком та пророком нації Тарасом Шевченком, продовжувало розвиватися. Письменники та публіцисти цієї доби у своїх творах описують головно українське село й простих селян.
Тож вони запалюються здебільшого етнографічним матеріалом: легендами, повір'ями, приказками тощо, який залюбки обробляють. У першій половині XIX століття панівними у політико-правовому житті України були такі проблеми, як:
Для вирішення цих завдань важливе значення мав вплив наслідків діяльності декабристських організацій у Наддніпрянщині, особливо на наступні покоління «будителів» української нації. Серед них першими стали засновники Кирило-Мефодіївського братства.
Щоби покласти ці ідеї на національний ґрунт, перед освіченим прошарком громадянства постало завдання поширення серед селянства освіти та виховання політичної культури. Тому велику увагу було звернено на організацію шкіл, видання національної літератури, що мало служити пробудженню політичної та правової самосвідомості в українського населення.
Вагомий внесок до вітчизняного конституціоналізму, теорії прав людини й громадянина, політико-правової думки загалом зробило вищезгадане Кирило-Мефодіївське братство, котре об'єднувало цвіт української інтелігенції. Важливі кроки на шляху радикалізації українського національного руху зробили всі члени товариства.
Проте особливо яскраво можна виділити двох осіб — історика Миколу Костомарова та поета й письменника Тараса Шевченка. Слід наголосити, що така наболіла сьогодні тема, як геополітичний військовий союз між країнами Міжмор'я, була закладена саме одним із кирило-мефодіївців — Миколою Костомаровим.
Народжений в українській родині на Вороніжчині, початкову освіту отримав у приватному пансіонаті у Москві, потім була гімназія у губернському Воронежі. Далі — Харківський університет, який закінчив у 1837 році; саме в Харкові молодий Костомаров знайомиться із Квіткою-Основ'яненком, освоює українські пісні, усну народну творчість, досконало вивчив українську мову за працями Сковороди та Котляревського.
Костомаров був талановитим науковцем, літератором, українським істориком етнографом, фольклористом, політиком, займався правом, знав багато іноземних мов. Іван Франко відносив Костомарова до «апостолів кращої долі України».
Все тому, що Костомаров залишив велику наукову спадщину з політичної української історії. А саме такі праці, як: «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок», «Думки про федеративні начала у давній Русі», «Дві руські народності» тощо.
У цих роботах поряд із політичними ідеями були закладені й правові теорії. Так, наприклад, ідеал Костомарова — федеративна демократична слов'янська республіка, так звані «Сполучені Штати Європи», але винятково зі слов'янських країн (України, Польщі, Чехії, Словаччини, Болгарії, Хорватії, Сербії, Чорногорії).
Особливо це прослідковується в його «Законі Божому», або ж «Книзі буття Українського народу». Праця написана Костомаровим як програмний документ у 1846 році для Кирило-Мефодіївського братства:
«...І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх брат і у своїх Слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа, ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в Сербії, ні у Болгар...».
Сам Костомаров мріяв про втілення ранньохристиянської ідеї повної соціальної справедливості, свободи, рівності, братерства, скасування кріпацтва і станових відмінностей: «На засадах християнської моралі будуть неухильно дбати про освіту і добробут народу, його культуру...».
Як провідник «теорії народного елементу» у політико-правовому процесі Костомаров ідеалізував «український дух», «українську раціональну демократію», «братерське співжиття рівних слов'янських народів». Особливий акцент Костомаров робив на федеративному устрої слов'янської держави.
Нею, за його політико-правовою теорією, повинні керувати обрані на 4 роки президент і конґрес. Попри мовно-релігійні відмінності, наприклад, між хорватами та білорусами, у такій державі мало бути справжнє спільне військо, однакова грошова система, загальне керівництво зовнішніми відносинами.
Як бачимо, у такій суто слов'янській федерації, запропонованій Костомаровим як альтернатива абсолютистським росії та Австрії, простежувалося чимало конфедеративних рис. Зокрема, схожих на початковий етап державної розбудови США від Джорджа Вашинґтона до Абрагама Лінкольна.
На думку Костомарова, відновлення українсько-польського союзу було можливе лише за відмови від імперських амбіцій самої Польщі. Варшава мала перезавантажити свої історичні стосунки з українцями, білорусами та литовцями, а отже, це є шансом для народів, які колись творили Річ Посполиту, на порозуміння.
Як і годиться ідеологу, Костомаров практично був лідером Кирило-Мефодіївського братства та вів полеміку з іншими його членами. Слід відзначити, що, поділяючи загальні засади своєї політико-правової програми, члени товариства розходились у питанні про першочергові завдання.
Сам Костомаров вважав першочерговим домагатись єдності слов'ян, а його опоненти, такі як Пантелеймон Куліш, наголошували на розвитку насамперед української культури, а Тарас Шевченко пристрасно відстоював ідеї соціального і національного звільнення українців. До кінця своїх днів Костомаров обстоював ідею різності «двох руських народностей»:
У творцях демократичної Новгородської республіки XII-XVI століть Костомаров бачив теж народ близький за кров'ю та духом саме українцям, а не росіянам-московитам. Ідею соборності всіх українських земель Костомаров висував і у своїх поетичних творах.
Так, у програмній поезії «Пісня моя», оспівуючи Україну, він згадує і Сян із Карпатами, і Дніпро з Чорним морем, і рідну для нього невеличку річку Сосну, на якій розташоване місто Острогозьк, яка впадає до Дону неподалік Воронежа. Українська Україна у візії Костомарова кінчалася на березі Волги.
Репутація Костомарова як історика і за життя, і після смерті неодноразово піддавалася сильним нападкам. Проте загальний його внесок у розвиток української історіографії та ідеї побудови слов'янської конфедерації Міжмор'я можна, без перебільшення, назвати величезним.
Ним була введена і наполегливо проводилася у всіх його працях ідея народної української історії. Сам Костомаров розумів і здійснював її головним чином у вигляді вивчення духовного життя народу.
Пізніші дослідники розсунули зміст цієї ідеї, але заслуга соратника Шевченка і Куліша цим не зменшується. Хоча погляди Костомарова-народника багато в чому залишалися наївними, його концепція єднання слов'янських народів стала вагомим етапом формування власне геополітичних доктрин Інтермаріуму і заслуговує на увагу сучасників.