Василь Симоненко: життя і поезія, що кинули виклик системі.
Сьогодні, 8 січня, виповнюється 91 рік від дня народження Василя Симоненка — одного з найяскравіших українських поетів-шістдесятників, чия коротка, але надзвичайно інтенсивна творчість стала символом національного відродження в часи радянського тоталітаризму.
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці (тепер — Полтавщина). Його дитинство припало на надзвичайно складний період — після Голодомору, в умовах тотальної бідності та страху перед владою. До того ж батько рано залишив сім’ю, тому Василь виховувався матір’ю та дідом, які стали для нього моральним орієнтиром.
А потім почалася війна.
Тож Симоненко — представник покоління дітей війни, яке росло серед зруйнованих сіл, нестачі їжі та постійної пропаганди. Саме цей досвід сформував у нього загострене відчуття справедливості й глибоку недовіру до офіційних гасел.
Працюючи журналістом, Симоненко бачив реальне життя, далеке від радянських міфів.
Він писав репортажі, фейлетони, гострі тексти про зловживання владою, а паралельно — вірші, які не вписувалися в рамки соцреалізму.
Писати вірші Василь почав ще в студентські роки, проте радянська цензура була безжальною. За життя поета офіційно вийшли лише дві книжки: збірка поезій «Тиша і грім» (1962) та дитяча казка «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963). Тому більшість його творів поширювалися в самвидаві — це був чи не єдиний спосіб донести правду до читача.
На початку 1960-х років Василь Симоненко став активним учасником Клубу творчої молоді в Києві. Разом з Аллою Горською, Лесем Танюком, Іваном Драчем, Ліною Костенко, Василем Стусом та іншими він шукав місця масових поховань жертв сталінських репресій (зокрема в Биківні), виступав на літературних вечорах і відкрито говорив про те, про що тоді мовчали.
Така діяльність не могла залишитися непоміченою.
Василь Симоненко не сидів у тюрмах, але постійно перебував під наглядом КДБ. За спогадами сучасників, його неодноразово викликали на «профілактичні розмови», били, залякували.
Найтрагічніша така подія сталася влітку 1962 року, коли Василя Симоненка жорстоко побили працівники міліції на залізничній станції ім. Тараса Шевченка в Смілі (поблизу Черкас).
Причиною став банальний конфлікт: буфетниця відмовилася продати поетові цигарки за кілька хвилин до перерви. Симоненко обурився, пред’явив редакційне посвідчення, але міліціонери скрутили йому руки й на очах у натовпу відтягли до кімнати міліції, де жорстоко побили.
Наступної доби колеги знайшли поета в камері в Смілі. Його звільнили лише після втручання секретаря міськкому партії.
Після інциденту Симоненко почав скаржитися на сильні болі у внутрішніх органах. Друзі вважали побиття не випадковим, а спланованою провокацією влади через його активну громадянську позицію. Дехто навіть наводить версію, що до цього міг бути причетний Микита Хрущов — через сатиричний вірш Симоненка на його адресу. Офіційного розслідування не проводили.
Хай там як, але саме цей інцидент став безпосередньою причиною тяжкої хвороби нирок, від якої Василь Симоненко невдовзі помер 13 грудня 1963 року в Черкасах у віці неповних 29 років.
У 1965 році посмертну збірку Василя Симоненка «Земне тяжіння» висунули на Шевченківську премію. Однак нагороду віддали лояльному до режиму письменнику. Та Симоненко таки отримав найвищу державну відзнаку — щоправда, лише через 30 років: у 1995 році, вже в незалежній Україні, посмертно.
Поезія Василя Симоненка — це поєднання ніжної лірики, гострої громадянської позиції та глибокого патріотизму. Його вірші про материнство, кохання, природу, але насамперед — про незнищенність українського народу («Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!») звучать надзвичайно актуально в часи війни та боротьби за незалежність.
Після смерті поета його твори почали масово видавати вже в незалежній Україні: збірки «Лебеді материнства», «Вино з троянд», «Земне тяжіння» та інші стали класикою. Василь Стус називав його «найбільшим шістдесятником із шістдесятників», а сучасні дослідники вважають Симоненка визначальною постаттю боротьби за культурний і державний суверенітет України другої половини ХХ століття.
Твори Василя Симоненка входять до шкільної програми з української літератури вже багато років. Причини прості й водночас глибокі: його поезія вчить головного — усвідомлювати власну цінність, не зраджувати себе й не мовчати перед несправедливістю. Він писав простою мовою про складні речі, тому його тексти легко читаються, але важко забуваються. Наприклад, ось ці слова відомі чи не всім школярам:
Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
У часи війни, боротьби за ідентичність і свободу слова Симоненко знову звучить актуально. Його поезія нагадує, що свобода починається не з державних рішень, а з внутрішнього вибору людини.
Древній, обікрадений народе!
Над тобою прошумів розбій,
Та кати не вкрили твою вроду,
Не всушили дужий мозок твій.Нові покоління, як обнова,
В лоні сповиваються твоїм,
І дідівська гордовита мова
Служить вірно і слухняно їм.Пристрасним, орлино-мудрим зором
Дивишся у всесвіт з-під повік…
Виродки — підтвердження суворе,
Що живеш і житимеш повік!
Та поет був не тільки бунтарем. Його інтимна лірика і досі має своїх поціновувачів:
Мерехтять у тумані огні,
Впали роси на заспані трави…
Ти прийди, усміхнися мені,
Ластів’ятко моє кучеряве.Тихо вечір тумани пряде,
І не чути й не видно нікого,
Лиш чекання моє молоде
Одиноко стоїть край дороги.У весняному сумі ночей
Я чекаю тебе, моя мила,
Щоби полум’ям синіх очей
Ти тривогу мою погасила.