Радикального ідеологічного протистояння між Росією та лібералістичним Заходом не існує.
Необов’язково читати Карла Шмітта, аби розуміти, що політичне життя вимагає існування образу ворога. Близько сорока років головним ворогом Заходу була радянська Москва. За цей час сам Захід значною мірою «полівішав», пережив радикальні культурні трансформації. Після краху соціалістичної системи і розпаду СРСР ситуація змінилася. Френсіс Фукуяма поспішно заговорив про «кінець історії», але від цього потреба у Політичному Іншому не зникла.
Певний полюс для його пошуків становив іслам. Найбільш експліцитно це проявлялося у політиці США в умовах республіканських адміністрацій обох Бушів. Запропонований Самуелем Гантінґтоном концепт «зіткнення цивілізацій» чудово обслуговував прагматичні інтереси Америки у Близькосхідному регіоні.
Ще одним прикладом конструювання Політичного Іншого на основі ісламу стала тема тероризму (в діапазоні від конкретного ісламістського до максимально абстрактного «міжнародного» тероризму).
Нарешті, був сконструйований образ «ісламофашизму» (тобто ісламу як світоглядної системи, неприйнятної з точки зору догм лібералізму). Звісно, все це чергувалося з умовною ісламофілією як елементом політики побудови мультикультурного суспільства.
У сприйнятті Росії єльцинського зразка окремі інерційні страхи часів Холодної війни поєднувалися з образом слухняного учня.
Ця обставина давала Москві карт-бланш на здійснення рішучих дій задля уникнення подальшої дезінтеграції (перша війна в Чечні), а також реалізації власних інтересів у суміжних регіонах (війна в Грузії та Придністров’ї, закріплення у своїй орбіті України та Білорусі тощо).
Прихід до влади Путіна, збільшення російських амбіцій і ставка на псевдо- або квазіконсервативну ідеологію дещо змінили ситуацію, створивши умови для того, аби в пошуках Політичного Іншого почали епізодично звертати увагу на Москву. Після російської агресії 2014 року ця тенденція посилилася.
У насвітленні образу Росії як «недемократичної» держави поєднується ряд моментів: від акцентування уваги на рисах путінського режиму, які можна розглядати як авторитарні, до приписування цьому режиму того, що демонізується сучасною ліволіберальною ідеологією: «расизму», «гомофобії» тощо. «Авторитарний. Ксенофобський. Расистський. Ворожий свободі вираження» – так, до прикладу, охарактеризував путінський режим Бернар-Анрі Леві.
Ще одним трендом стала конспірологія стосовно режисування Росією процесів та явищ у Європі та США, які так чи інакше підважують панування ліволіберальної ідеології і реалізацію глобалістського сценарію: Brexit, перемога Трампа, успіхи націонал-популістських і діяльність «ультраправих» сил, згадувані протести «жовтих жилетів».
Як і в випадку з західними країнами, ці спроби у першу чергу пояснюються необхідністю мати перед собою Політичного Іншого, образ якого покликаний гуртувати суспільство і наповнювати сенсом політичне життя.
В усіх щойно перелічених прийомах творення образу Політичного Іншого маємо справу з лицемірними спекуляціями.
Російська цензура гідна «боротьби проти мови ворожнечі» на Заході.
Однією з рис російської політики «м’якої сили» справді є стимулювання проросійських настроїв серед західних правих (як, утім, і серед лівих). Але безглуздо пояснювати зростання на Заході настроїв незадоволення у першу чергу «російським втручанням».
Такі пояснення – не більше, ніж намагання замовчати наявну ідейно-політичну кризу і дискредитувати опозиційні сили та саме дисидентство.
До слова, «антиросійська» риторика ліволіберальних ЗМІ та істеблішменту якраз сприяє формуванню серед дисидентів проросійських настроїв. Спрацьовує «дзеркальне» мислення: якщо ліберали критикують Росію, значить це хороша країна: консервативна, релігійна, націоналістична, вільна від диктатури «політкоректності» і т.д.
Насправді ж сучасна путінська Росія дуже далека від консервативного ідеалу. А це робить невиправданими і «антиросійську» риторику західних лібералів, і симпатії західних дисидентів, і викриття «Гейпоры» з боку самих росіян.
Російське суспільство за рівнем секуляризованості випереджає українське – що вже говорити про такі «гейропейські» країни як Польща, Литва, Словаччина, Румунія, Хорватія або ж консервативні штати Америки. Російське законодавство відзначається збереженим із радянських часів лаїцистським підходом.
У площині етнічної політики у Росії діє стратегія мультикультуралізму, подібна до тієї, яка впроваджується в країнах Західної Європи включно з суворим «антидискримінаційним» законодавством (передусім сумновідома 282 стаття КК РФ – так звана «русская статья»).
Вищезгадані риторичний вимір та вимір політичних і економічних інтересів безперечно перетинаються, і напруга у першому вимірі може проектуватися на відносини у другому.
Одначе перший вимір є виміром не чогось глибоко світоглядного, а таких собі «риторичних вправ». Радикального ідеологічного протистояння між Росією та лібералістичним Заходом не існує. А це означає, що риторичне протиборство має дуже обмежений потенціал – потенціал, який навряд чи здатен переважити прагматичні інтереси.
Чи стане Росія членом Євросоюзу?
У межах наївного дискурсу, який утверджувався в Україні від початку війни, вступ Росії до Євросоюзу або ж утворення якогось нового союзу шляхом об’єднання ЄС та РФ можуть здатися чимось фантастичним.
Але насправді йдеться про досить імовірні речі. Звісно, імовірність – це всього лиш імовірність.
По-перше, аби РФ почала дрейфувати у бік безпосереднього інституційного союзу з західноєвропейськими гегемонами, вона має відійти від «путінського формату»: стати менш своєвільною і більш відкритою до ліволіберальної ідеології.
По-друге, не є певним майбутнє хоч РФ, хоч ЄС:
Можливість інституційного союзу з Москвою обговорювалася ще в останні роки існування СРСР. Так, Міттеран висував ідею створення Європейської Конфедерації, «двері» якої мали б бути відчиненими і для СРСР.
Значний унесок у популяризацію ідеї інституційного союзу з Росією здійснив Жак Атталі – один із провідних промоутерів сучасного глобалізму і важлива фігура французької та загальноєвропейської політики (займав високе становище у кабінеті Міттерана, 1991 року став першим головою Європейського банку реконструкції і розвитку, може вважатися патроном Макрона).
Поведінка Кремля у 2014 році не похитнула його стратегічного геополітичного бачення. Так, невдовзі після анексії Криму, у квітні 2014 року, Атталі зазначав: «Мені справді здається, що майбутнє Росії, а також майбутнє України або Молдови, наприклад, – це входження у загальноєвропейський простір. На мою думку, такий простором має послужити Європейська Спільнота, котра за визначенням мала би увібрати Росію. Звісно, все це має проходити поступово, за допомогою проміжних етапів, оскільки сама Росія зацікавлена у зближенні з Західною Європою, а також сама Західна Європа зацікавлена, аби Росія увійшла в неї».
Трішки раніше, у березні, Атталі говорив, що потрібно зробити все можливе, аби переконати росіян у необхідності зближення з ЄС. Водночас Україні він пропонував «бути мостом між двома Європами (ЄС та Росії. – І.З.) задля їхньої найбільшої вигоди».
Подібні погляди Атталі відстоював і впродовж наступних років. Так, у 2017 році він говорив: «Французи повинні усвідомити, що Росія, будучи союзником упродовж багатьох століть, сьогодні є фактором миру. Це європейська країна, важливий партнер в областях політики, торгівлі і культури. Саме тому ЄБРР виступив головною діючою особою по зближенню Росії з рештою Європи. (…) Все, що пов’язує Росію з Європою, це дуже добре».
Комусь може здатися, що позиція Атталі виняткова. Одначе щось подібне можна зустріти і в випадку тих діячів глобалістського спрямування, яких в Україні прийнято вважати налаштованими антиросійськи.
Так, 2014 року видання «New York Times» опублікувало статтю «Врятувати нову Україну». Текст був підписаний Бернаром-Анрі Леві та Джорджом Соросом. Ця стаття безперечно була словом на підтримку України (щоправда, саме «нової України» – такої, якою нашу країну прагнуть бачити особи штибу Сороса та Леві). Одначе не можна ігнорувати важливу деталь.
Між іншим, Сорос свого часу був прихильником реформування, а не дезінтеграції СРСР, а саме відстоював програму його перетворення на щось подібне до ЄС (див. наприклад його спогади з цього приводу у біографічній книзі-інтерв’ю «Сорос про Сороса»).
З точки зору тих, хто прагне поступово демонтувати державні суверенітети, стерти національні ідентичності і перетворити світ на глобальний супермаркет, інституційний союз Росії з західноєвропейськими гегемонами є чудовим способом реалізації власних намірів, адже дозволяє організувати величезний простір півночі Євразії у єдину політичну й економічну систему.
Ігор Загребельний