Росія і Захід: стратегічне партнерство на тлі риторичного протистояння
Жодних радикальних переломів упродовж 2019 року не відбулося.
Цьогорічний «проросійський крен» західноєвропейських держав для багатьох українців виглядав немов холодний душ. Одначе більш доречним буде порівняння з мильною бульбашкою, яка луснула. Цією бульбашкою були фейкове інформаційне поле та резонуючий із цим полем політичний дискурс.
Жодних радикальних переломів упродовж 2019 року не відбулося. Хоч нові кроки у напрямку зняття санкцій, хоч ряд знакових виступів Еммануеля Макрона, хоч повернення Росії до ПАРЄ (значення цієї події, зрештою, перебільшують) не є свідченням того, що у Західній Європі почали принципово по-новому дивитися у бік Москви.
Йдеться не про радикальні переломи, а про лінійний процес.
Російська агресія 2014 року справді була тим, що шокує. Вона безперечно позначилася на відносинах Росії та Заходу. Та все ж анексія Криму та розв’язування збройного конфлікту на Донбасі не могли призвести до докорінних змін. Можна сказати, що нормалізація згаданих відносин розпочалася одразу після того, як ці відносини зіпсувалися.
Аби не зловживати узагальненнями, звернемося до економічних показників. 2014 року рівень німецьких інвестицій у російську економіку спав, досягнувши найнижчих із 2005 року показників. Проте ця прохолода невдовзі почала розвіюватися. Згідно з даними Німецького федерального банку, у першій половині 2016 року німецькі компанії інвестували в російську економіку 1,73 мільярда євро – приблизно стільки ж, скільки було інвестовано протягом усього 2015 року (1,78 мільярда). Лишень у другому кварталі 2016 року німецькі компанії інвестували 655 мільйонів, а це втричі більше, ніж у той же період 2015 року. До слова, у першому кварталі 2019 року німецькі компанії інвестували у Росію 1,8 мільярда євро, що на третину більше, ніж у попередньому році, і майже втричі – ніж у 2016-му.
«Дуже прикре непорозуміння» vs логіка континентальної стабільності
Як було сказано, російська агресія 2014 справді мала ефект шоку. З певною долею патетичності можна сказати, що вона була землетрусом. На Заході таку сейсмічну активність відчули. Тим не менше, цей землетрус не зруйнував загальну архітектуру геополітичної логіки у Північній Євразії, композиційну основу якої становлять Берлін та Париж із одного боку та Москва – з іншого.
На Заході не могли проігнорувати поведінку Росії. Здійснені у другій декаді XXI століття перекроювання кордонів та розпалювання збройного протистояння були діями, які вимагали реакції. Одначе необхідності вживати якісь надзусилля не існувало. Натомість існували підстави вважати українсько-російський конфлікт таким собі «дуже прикрим непорозумінням», яке варто якнайшвидше вирішити, прибираючи будь-які перешкоди на шляху утвердження стратегічної геополітичної осі (чи, зрештою, усуваючи ризики для імпорту російських енергоносіїв).
Існує цілий ряд чинників, які впливають на формування «проросійських» ставок у Берліні, Парижі, а також, тією чи іншою мірою, в інших західноєвропейських столицях: економічні інтереси, енергетичні потреби, політичні традиції (передусім стиль зовнішньополітичної поведінки), метаполітичні/культурні установки.
У випадку кожної з країн згадані чинники комбінуються і спрацьовують по-різному. Дуже тісними економічними зв’язками з Росією відзначається Німеччина. Російсько-французькі економічні зв’язки менш насичені, одначе Франція відома своїм культурним москвофільством. А от енергетичне узалежнення від Москви – це те, що об’єднує західноєвропейські держави незалежно від інтенсивності інших економічних зв’язків із Росією, а також специфіки культурних установок.
Якщо говорити про концептуальне осмислення альянсу Західної Європи та Росії, то воно розпочалося в умовах Холодної війни і здійснювалося як «зліва», так і «справа».
Після Другої світової війни Америці вдалося взяти «вільну» частину Європи під свій «захист». З одного боку, західноєвропейські держави мусили миритися з такою ситуацією, усвідомлюючи потенціал комуністичної загрози.
З іншого боку, існувало природне небажання узалежнюватися від заокеанського гегемона. Найчіткіше це небажання прослідковувалося у Франції за президентства Шарля де Голля. Будучи відносно правим політиком, де Голль усе ж не був принциповим антикомуністом у внутрішній політиці. У зовнішній політиці спостерігалася подібна ситуація.
Концентрат того, що де Голль і його послідовники реалізували на практиці у поміркованому вигляді, взяли на свої прапори поодинокі, але дуже яскраві інтелектуали-дисиденти, яких зазвичай класифікують як «ультраправих» – попри всю екстравагантність їхніх поглядів (скажімо, бельгієць Жан Тіріар чи, навіть, американець, який пов’язав своє життя з континентальною Європою, Френсіс Паркер Йокі).
Не маючи безпосереднього досвіду життя під владою червоного Молоха, вони теоретизували про те, що СРСР – куди менше зло, ніж Америка.
Так чи інакше, в часи Холодної війни у Західній Європі було закладено концептуальне підґрунтя для стратегічного партнерства з Росією: з’явилося кілька «формул Європи» («від Владивостоку до Дубліна», «від Атлантики до Уралу» тощо), виникло уявлення про значення Росії для європейської суб’єктності.
Коли наприкінці 1980-х років у СРСР почали спостерігатися відцентрові тенденції, у Парижі це явно не викликало ентузіазму.
І навпаки: розпад СРСР, на думку Міттерана, міг призвести до поширення у Європі націоналізму і міждержавної напруги. Взамін на дану Москвою згоду на об’єднання Німеччини Міттеран намагався створити передумови для поступової інтеграції СРСР у євроатлантичний простір.
Після розпаду СРСР російський вектор лишався для Парижу надзвичайно важливим. Скажімо, за президентства Жака Ширака Франція виступала проти запобіжного обгородження Росії «санітарним кордоном» (передусім в особі прем’єра Алена Жюппе).
Паралельно зі здійсненням «проросійської» політики Францією у гру вступила Німеччина, яка, оговтавшись від поділу, зайняла позицію континентального гегемона. Побудовою приязних відносин між об’єднаною Німеччиною та пострадянською Росією у першу чергу відзначилося канцлерство Ґергарда Шредера.
Останній так сформулював своє бачення Росії: «Росія важлива для нас політично та економічно. Я щиро переконаний, що, розширюючись, Євросоюз чинить правильно, налагоджуючи стратегічне партнерство з Росією. Я прагну зробити внесок у цю справу, адже твердо переконаний, що це партнерство необхідне – у тому числі з урахуванням європейської історії».
Важливим маркером підходу до Росії у Західній Європі, зокрема у Німеччині, стала військово-політична нестабільність на Кавказі. У розпал Другої чеченської війни міністр іноземних справ ФРН Йошка Фішер заявляв про недопустимість надання Чечні незалежності, адже воно «привело б до подальшого розпаду Росії, що мало б руйнівні наслідки для всього регіону і для безпеки всього світу».
Не відволікаючись на деталі зазначимо, що Москва також достатньою мірою продемонструвала прагнення будувати тісні зв’язки з Західною Європою.
Це тяжіння стоїть вище за ціннісно-світоглядні орієнтири західноєвропейських урядів, і його дія простежувалася б і в тому разі, якби у Франції та Німеччині при владі опинилися консервативні сили-прихильники збереження національних суверенітетів. Але, як буде показано нижче, вісь Париж-Берлін-Москва має особливий сенс із точки зору реалізації глобалістських сценаріїв.
«Недемократична Росія» vs «Гейропа»
Той самий Еммануель Макрон, який сьогодні займає чи не найбільш сприятливу для Москви позицію у межах ЄС, у 2017 році встиг відзначитися «антиросійською» заявою – буцімто Росія здійснює значне інформаційне втручання у політичне життя Франції. Наприкінці 2018 року французька влада заговорила про можливість інспірування Москвою протестів «жовтих жилетів».
Чи йдеться тут про якісь суперечності? Аж ніяк.
Адже «проросійська» та «антиросійська» риторики лунають у відмінних вимірах. «Проросійська» риторика стосується стратегічних політичних та економічних інтересів, «антиросійська» – інформаційного протистояння дисидентам, а також прагматичної потреби мати «Політичного Іншого».
Ігор Загребельний
