Інституційна неспроможність.
Попри заяви у 2019 році про суб’єктність та незалежність новоствореної ДМСУ, все вийшло навпаки.
Те, на що перетворилась митниця як інституція за останні п’ять років, викликає будь-які емоції, окрім поваги, гордості або страху.
Повна відсутність суб’єктності, жалюгідні умови роботи (зарплата у 12 тисяч), відсутність права на позицію та рішення, а головне – зовнішній вплив на роботу всіх кого-завгодно, але не митників.
Від силовиків та криміналу до чиновників з урядового кварталу.
Телефонне право в найяскравішому його прояві, коли одним дзвінком з печерських пагорбів можна організувати як кадрове призначення, так і прохід кількох фур контрабанди.
П’ятирічна еволюція керівництва митниці призвела до селекції не державників та професіоналів, а пристосуванців. Людей, які в роботі та рішеннях відштовхуються не від вимог митного кодексу, а від вказівок та розпоряджень тих, хто знаходиться на зовнішньому контурі. Головний критерій відбору – покірність та слухняність, а не компетенції.
На мою власну думку, останній керівник митниці з позицією, реальним розумінням механіки процесів на митниці, був Анатолій Макаренко, який за свою принциповість встиг навіть посидіти у в’язниці, так як владі Януковича дуже не сподобались певні митні рішення.
Сьогодні банально немає кому боротися за потрібні митниці зміни в законах, немає кому захистити митника на посту в «Ягодині», який відмовляється пропустити буси місцевого кримінального авторитетам, немає кому вирішити питання з зарплатою та формою.
Немає цього, а від цього немає митниці як інституції. Вона перетворилась на додаток по обслуговуванню схем. Така собі митниці в чиємусь смартфоні.
І схоже, що такий формат її роботи, на якомусь рівні, визнано чомусь правильним. Звісно, такою митницею простіше керувати, але в перспективі п’яти років це призвело лише до катастрофи.
Як я вже казав, реальною надією на зміни був 2019 рік, коли ДМСУ отримала суб’єктність, а очільником митниці став Макс Нефьодов. Але його запал на зміни швидко загасили давши зрозуміти що суб’єктність митниці нікому не цікава.
На цьому реформа митниці і надії на її відродження і закінчились.
Хто за останні роки керував митницею? Хто завгодно, тільки не митники.
Директор аеропорту, прикордонник, Голова Держслужби морського та річкового транспорту, клєрк з Мінфіну. І це не повний перелік.
Як, чому та на підставі яких якостей саме вони обиралися головами митниці – не знає ніхто, але результати їхньої роботи, як кажуть, «на табло».
Але навіть коли хтось з цих очільників і намагався починати вести самостійну гру (а раптом вийде) та формувати свою команду, йому це фізично блокувалось.
Неможливо призначити незалежного та сильного очільника, наприклад, Львівської митниці. Можливо призначити лише того, кого тобі погодять в Мінфіні. А погодять тобі того, хто когось влаштовує. Проста гра зі зрозумілими правилами. І роль Міністра фінансів Сергія Марченка в цих комбінаціях – вирішальна.
Мінфін може місяцями, без пояснень, тримати «на підписі» призначення десятків професійних людей, поки Голова митниці не зрозуміє що від нього хочуть, та не подасть на якусь митницю кандидатуру потрібної комусь людину. Тоді всіх пакетом і узгоджують.
Мінфін став кадровими воротами для всіх злочинних угрупувань, чиновників та груп впливу наближених до влади, які хотіли мати свій метр кордону.
(Масштаб проблеми такий, що в законопроекті №6490-д, «про перезавантаження митниці», окремими пунктом прибирається інструмент кадрових узгоджень з боку Мінфіну.)
Саме тому, кавалерійські атаки та серії гучних звільнень, які були реалізовані Зеленським в перші місяці правління, дуже швидко показали свою неефективність, адже одних корупціонерів просто змінювали іншими, яких потім змінювали на третіх. І на кожному кроці чужих до влади людей на митниці ставало дедалі менше, а своїх – все більше.
Для ілюстрації наведу кілька прикладів.
Перший – призначення у 2020 начальником Одеської митниці Дениса Пудрика. Ця особа – донецький митник часів Януковича наближений до кримської влади тих часів та людина з потужним корупційним шлейфом.
Після революції 2014 року він був люстрований, втік на турецьке узбережжя, де має нерухомість, та повернувся в Україну лише навесні 2019. Менше ніж за рік після повернення він через суд скасував люстрацію, миттєво поновився на митниці та за один день був погоджений Міністром фінансів Марченком на посаду очільника Одеської митниці. І це при тому що Мінфін по 3-4 місяці може не погоджувати призначення.
З чого Пудрику таке щастя?
Секрет простий. Батько дружини Дениса Пудрика – радник Голови ОП Сергій Куніцин, який можливо і допоміг зятю через Мінфін повернутися на улюблену роботу та ще й стати на найбільш корупційну митницю.
Але оскільки на Одеській митниці Пудрик дуже швидко проявив свої «здібності», то вже за рік його прибрали. Настільки відкрито обслуговувати контрабандистів не можна навіть під «дахом» такого поважного тестя.
Ще один приклад – повернення «символу корупції на митниці» Руслана Черкаського у 2021 році, який за таким самими швидким погодженнями став заступником Голови ДМСУ, з фактичними правами керування усієї митниці.
Вже потім, у 2023, ми всі дізналися про його статус мультимільйонера, нерухомість в Дубаї, продаж посад на митниці за мільйон доларів та причетності до всіх митних схем та гучне звільнення.
Але це все було потім. Первинно був факт його інтеграції в систему на найвищому рівні.
І таких Пудриків та Черкаських за ці роки було кілька десятків. І всі вони були вже не чужі для влади, а свої.
Тому поганих новин Президенту про митницю та корупційні кадри вже не приносили. Митниця крок за кроком починала працювати як треба і кому треба. Тільки не державі.