Процеси уподібнення та розподібнення — не лише мовознавчі терміни. Вони глибоко вкорінені в історію взаємин українців із сусідами.
В мовленні розрізняють такі процеси як асиміляція й дисиміляція. Уподібнення й розподібнення. Коли італійці почали казати Вітторіо замість Вікторіо, це була регресивна контактна асиміляція. Дисиміляція ж – це наші ручник і рушник.
Довгі роки українці намагалися максимально уподібнитися «старшому брату», який потім виявився не старшим і не братом. Але про це і не затинався жоден патентований Толочком український історик. Усі згадки про трипільські горщики висміювалися, щоб сучасні трипільці й халепці не загордилися, а угро-фінська генеза великоросів приховувалася, бо тоді б не можна було претендувати на роль захисника всіх слов’ян, аж по Чехію.
Слов’яни несподівано виявилися найчисленнішою групою індоєвропейців, хто б міг подумати, і не потребували нічийого захисту. Навіть східні. А ніякої східно-слов’янської мови й не було. Найближчою до української виявилася серболужицька.
Просто одного разу, в 10 столітті, давні русини асимілювали Залісся, обклавши данню тамтешніх лапотників-вятичей, а також мурому, чудь, весь, мещеру та інший інтернаціонал. І інтернаціонал затявся всім доводити, що вони «русскіє», чиї, заходився уподібнюватися давнім українцям. Російська мова з самого початку була націлена на те, щоб видати себе за того, ким ти не є. Рота відкрив – уже понтуєшся, що ти русскій.
А другого разу печерський книжник Інокентій Гізель написав підручник історії «Синопсис Київський» про колиску трьох братніх народів, щоб цар Олексій Михайлович не віддавав Київ полякам через 5 років, як мало статися за Андрусівською сепаратною угодою 1667. Обоснував апетити. Що вже там. Виявляється, їхній історик Карамзін – жалкий епігон. Все самі вигадали. Прогресивно асимілювали.
Київ, мовляв, — колиска трьох братніх росів: мало-, біло- і великоросів, - тому віддавати його полякам нізя. Ради справедливості, Гізель був православним німцем. Його самого асимілювали українці.
Польська ж шляхта, нагадаю, взагалі вважала себе сарматами, які завоювали собі на панщину трохи мєсних жлобів. І несподівано перейняла мову цих жлобів. Асимілювалвзаг
Цілком вигадана сарматська теорія, а в давніх тюркомовних болгар виявилася цілком справжньою. Уподібнилися зі слов’янами і розподібнилися з казанськими татарами. І тюркомовна щелепа не завадила.
Вигадані Гізелем великороси у 18 столітті були асимільовані малоросами настільки, що навчилися правильно хреститися трьома перстами і правильно вимовляти Бог з фарингальним ге, якого в заліській мові доти взагалі не було. (Скіфський субстрат. Гекають люди там, де колись були скіфи.)
На той час шоломи московських царів уже прикрашали арабською в’яззю, і нею ж переписували навіть церковні християнські книжки. Виправлення цих книжок залученими українськими попами в допетровські часи вилилося в цілу Ніконіанську реформу. Коли ви дивитеся на суриковську «Бояриню Морозову», старовірку, яка стійко, як Наталя Вітренко проти НАТО, протестує проти церковних нововведень, знайте, що «нову віру» принесли на болота українці. Тобто насправді повернули заблудлих в лоно православ’я. Ну ось хто їх просив?
Російська мова – це українсько-болгарський суржик, яким намагається розмовляти татарин. А останнім часом – чеченець і таджик. Те, що в нас було мовою книжною, старослов’янською, і лунало лише у бурсах та церквах, стало їхньою розмовною, бо іншої слов’янської мови за порогом церкви, де служили українські попи, і бурси, де навчали теж українські попи, тодішні протопушкіністи почути просто не могли.
Ще на початку 19 століття російських дворянських недорослів перед навчанням в Морському кадетському корпусі на рік відправляли на підготовчі курси, де вони вчили... російську мову. Як сучасні африканські студенти. І викладали їм її... випускники Києво-Могилянської академії.
Тому не дивуйтесь, що першовідкривач острова Ратманова остзейський німець Крузенштерн називав шовк китайкою. Його ротним командиром в училищі був полтавець Платон Гамалія - одноосібний автор всіх російських морських підручників, від теорії будови судна до морехідної астрономії. Навчив німця не тільки навігаційних зірок, а й українізмів. А інспектором Морського корпусу тоді був наш Григорій Полетика. Коли хтось з кадетів невдало забив чинарика в курилці і вигорів весь корпус на Василівському острові, Полетика втратив на пожежі усю свою розкішну бібліотеку. Образився і написав « Історію русів». Про те, що Україна має знову стати автономною.
Тому, хто кого асимілював того разу – висновок однозначний. Тим дивніше шалений русифікаторський тиск, бумеранг, який приніс на Україну вже Олександр ІІ зі своїми Емськими указами і Валуєвськими циркулярами, а продовжили всі народні комісари і тітки з гороно в 20 столітті. Введені тоді царем батюшкою доплати вчителям російської мови та літератури «за обрусєніє края» чудово збереглися при більшовиках і скасували їх лише у 1991.
Мабуть, це було особливо принизливо, коли перебріхана копія з київського оригіналу, забороняла друк в Лаврській друкарні оригінальних книжок «малоросійського стилю». Так, українців можна розглядати, як перших колонізаторів, яким прилетіла «отвєточка» від колишніх колоній - на триста років раніше решти європейців. Ми не тим місцем читали Саїда.
Прикидатися «русскімі» нашій еліті, як ось козацькій старшині, записаній у дворянство, було особливо прикро, бо вони ще пам’ятали той оригінал, і як воно було правильно. Кажуть, масовий перехід старшини в дворяни стався тільки після того, як Петро ІІІ заборонив пороти дворян на конюшні за наказом начальства й видав «Указ про вольності дворянства». Це той, кого російські історики досі виставляють «дурачком», якого правильно закатрупила німецька узурпаторка Катерина. Дарував дворянам указом вольності, які українці на той час мали за правом народження. «Вольності отче, герою Богдане,» - писав Сковорода про того, хто дарував усім українцям Гетьманщини 130 років особистої волі.
Дивним чином «обрусєньє края» (акція в 19 столітті передовсім антипольська) здійснювалася староукраїнською книжною мовою, в нас же і запозиченою (ще й самі навчали), і реформованою двічі – Ломоносовим і Пушкіним. Ломоносов, якщо пам’ятаєте, вчив граматику за підручником нашого Мелетія Смотрицького. А Пушкін народився через рік по тому, як були видані перших три частини «Енеїди» Котляревського. Це вже було розподібнення.
Українська еліта, закинута в Петербург кар’єрними перегонами, награлася в «дядьків отечества чужого», зрозуміла, що росіянці – таки не брати і почала плекати національну самобутність – згадала, що в нас є ще одна, не книжна, а розмовна мова, зафіксована в графіті Софії Київської ще з 12 століття, яку московити не зможуть ні підробити, ні засвоїти, бо щелепа в них не тої системи, й почала писати на ній книжки. Слово паляниця в цих книжках зустрічалося часто. Дисиміляція.
В 22 році під Києвом українські воїни кричали «паляниця» в нічних боях, щоб розрізняти своїх. Іноді для цього досить одного слова.
Але ось ця колізія – ти «народ руський», а тебе приперлися з боліт русифікувати, так як це розуміють вчорашні фіни в угрях, з помилками й дикими наголосами, - ніким з наших авторів ще належно не осмислена. Подумати тільки, треба вчитися акати, там де О, й ковтати літери, якщо хочеш здаватися грамотною людиною. С’маальот! Ні, це вже занадто – прийміть мене в дяки-пиворізи. Вони перейшли на українську ще раніше Котляревського.
Показово, що останнього разу нас намагалися русифікувати буряти й тувинці.
Розподіблення з росіянами, на якому ще з 1991 року наполягала частина творчої інтелігенції, але вповні, масово й невідворотно, воно запустилося лише в лютому 2022, стосується не тільки мов. Цим, наприклад, пояснюється і кампанія перейменування вулиць, і знесення пам’ятників російським діячам в порядку деколонізації. Хоча повторюю, наші деколонізатори невірно визначили, хто кому колонія. Всі зусилля слід направити на те, щоб нікому з наших ще раз не захотілося їх колонізувати.
Де Пушкін – там і Росія, навіть якщо ви його, як дотепники в Ужгороді, підпишете Джо Дассен. Просто імперія мітила простір його пам’ятниками. А нам зараз життєво необхідно з ними розподібнитися. В усьому. Від часового поясу до камуфляжної форми. Ніщо не викликає в мене такої огиди, як болотний камуфляж. Але мова, звісно, головне, бо чутно, що ти не русскій, навіть коли ти голий.
Один шановний френд помітив, що на усіляких музичних платформах росіяни стали переспівувати українські народні пісні й підписувати їх «русскій фолк», «пєсні Бєлгородщіни». Заради Бога, ніхто не вчіть їх вимовляти паляниця.