Екзистенційна російсько-українська війна на виснаження триватиме до повного знищення живої сили супротивника. Тож або вони нас, або ми їх...
Новий міністр внутрішніх справ Ігор Клименко формує так звану "Гвардію наступу". Наголошує урядовиць на відборі добровольців за здоров'ям, за співбесідою, за спецперевірками, щоби не було судимих.
Натомість Євгєній Прігожин на Росії активно вербує у до своєї приватної військової компанії "Вагнер" геть усіх, навіть останню наволоч із в'язниць. Хоча зараз "лавочку" ніби прикрили, але вірити москалю – собі дорожче.
Ми плюємося на ось це все і гордо пишаємося собою, бо у багатьох наших бійців на кожного – одна-дві вищі освіти; а у російських – дві-три судимості на кожного! Класно, так?
Якщо не враховувати, що зараз війна і втрати – це переважно артилерія й уламкові враження, а не сидіння на грі "Що? Де? Коли?". Нині у розпалі війна на виснаження, тож теоретично – до повного знищення ворожої живої сили з обох боків.
І ось, уявимо, війна закінчується, всі повертаються до праці й відновлення країн. Усі, хто залишилися та не воювали, але є одна заковика:
Так, можливо на загал це дещо утрирувано, але поки що підхід саме такий спостерігається. Принаймні, на перший погляд.
А тому будьмо відвертими перш за все із самими собою, шановні українці. Частці вмотивованих і пасіонарних громадян, які по суті є рушієм позитивних змін в Україні, – завдано непоправно шкоди, їх проріджено, причому буквально.
Ті люди, які не беруть участі у житті нашої держави, продовжують жити, як і жили: їхні справи розвиваються та йдуть вгору. Тобто, частка пасіонарних, свідомих, патріотично налаштованих українських громадян ризикує після війни опинитися у програшній позиції, грубо кажучи – на маргінесі.
Саме зараз на всій протяжності лінії фронту у нас гинуть найкращі, ми втрачаємо дійсно Цвіт Нації, тих від кого повинно родитися покоління українців. Натомість залишається багато, як не боягузів, так пристосуванців, а ще – люди з судимістю, алкоголіки, казнокради, корупціонери та зрадники, котрі вже стали забувати про війну, будуючи для себе "нову країну" на крові Героїв.
Не такої Перемоги ми хочемо і здобуваємо, але іншої поки у нас нема. Тож працювати мусять як фронтовики, так і тиловики, боротьба за Україну від Ужгорода до Луганська нині на часі як ніколи.
Автор – Ігор Куліковський, ветеран АТО/ООС і боєць підрозділу Територіальної оборони міста Дніпро