Безліч наших співгромадян насправді підсвідомо готові жити в окупації, їсти своїх дітей за нового Голодомору. Воювати добровільно не підуть.
Проїздом через Київ. Ранок, Позняки. За 5 хвилин на стежинах по масиву — купа чоловіків 25-45 вигулюють собачок: чихуахуа якісь, той-тер'єри, один із біглем, а на обличчях помітний ранковий мислительний процес.
Такий собі «середній клас» Позняків не обтяжений війною болями у спині. (Я зі своєю любов'ю до мастино та різенів — зневажливо поглядаю на них. Вони ж у чистому напівхіпстерському прикиді — на оливо-зачуханого мене).
Швиденько роблю заплановану справу, щоби втікти із цього світу лакшері й бьютифул лайф столиці, за яку позаторік лилася кров. Мимохідь ділюся емоцією зі співрозмовницею, молодою жінкою:
– А ще мене бісять, — підтримує вона, — купа фітнесових баличків на самокатах. Чомусь дуже в очі впадають щодня. І де ті ТЦКашники ходять?!
– Дивись, — кажу, — і я хотів би побачити. Як увесь цей глянець буде злітати, якщо (не дай Бог!) кацапня посуне далі. І знову опиниться десь неподалік.
Між тим, у співрозмовниці все ж проривається з легкою посмішкою столичної переваги і самовпевненості:
– Ну я б не стала так вже хвилюватися. Боюся, що якщо буде така загроза, то всіх вас підтягнуть захищати Київ.
Вона, взагалі-то, далеко не дурна і десь в глибині душі непогана, по своєму. Але, здається, столичне життя — то сильний вірус. Я не став пояснювати, як насправді будується архітектура війни.
Нічого несказав про оборону при довжині лінії фронту у 3000 км і про звичайну географію, геометрію, логістику. Ні слова про облоги й оточення, якщо всі в одному місці, про те й інше... Нащо їй ці складнощі?!
Адже зрозумів, що це вже стала думка того прошарку, де здорові чоловіки із виглядом повного спокою і впевненості у завтрашньому дні вигулюють чихуахуа й той-тер'єрів на самокатах. Напевне вони мають якісь довідки про погане здоров'я чи інші відстрочки... Ну, із ким не буває, правда ж?
Трохи засмутившися, що, мабуть, такі ж чоловіки вкладають ці хибні думки у цілком симпатичні й розумні головки дівчат, дітей, інших чоловіків. Що не буде ніякого «всіх вас»! Бо цих всіх нас — вже як кіт наплакав.
І ці сльози якось треба розляпати по всій країні. Що поки якісний, але нереалізований мобілізаційний ресурс кайфує у своїй фелічіті, те поповнення, що надходить до війська — іноді саме ще захищати треба. Як кажуть, «обійняти й плакати».
І дивитися, як би вони не побігли рідне село чи місто захищати замість «центру прийняття рішень». Однак цього не буде, принаймні, поки півень не дзьобне у п'яту точку. А доти — цілковита ігнорація реальності.