Знайомтеся, нова версія музи Леонардо Да Вінчі – "Муна Ліза" (зі сленгу "to moon" – оголити сідниці). Це сучасне "утилітарне мистецтво".
У діалозі "Бенкет" Платон звертає нашу увагу на те, що в красі є щось таке, чого ми не можемо логічно пояснити. Адже не в самій же речі, не в її користі, не в якихось пропорціях, не в якихось математичних вимірах, не в чомусь конкретному міститься краса.
Значить вона має зовсім інше походження, і Платон починає шукати це походження. Те, що змушує нас визнати ту чи іншу річ, ту чи іншу людину красивими.
Та приходить до ідеї платонічної краси – вона є найбільш прямим вираженням ідеї. Тобто, краса – це та річ, яка максимально повно виражає ідею.
Тому вся філософська проблематика Платона по суті зводиться до проблеми краси, яка є божественною, даною нам. Тварини не розуміють краси, оскільки вони дуже далекі від богів, люди ж близькі до богів.
Вони обдаровані ними, і цей смак божественного і спрацьовує у нас саме у той момент, коли ми відокремлює красиве від менш красивого або некрасивого. На цьому ґрунтується ідея платонічної естетики.
Це – чуттєве сприйняття мислиться в прив'язці до божественного. Тобто, сприйняття світу, виходячи з божественного смаку, який у нас є.
Так вважав Платон. Саме на цьому, до останнього часу, базувалася теорія естетики, яка встановлювала параметри краси та залучала ідею споглядання слідів божественного творчості.
Де Бог творить світ як щось красиве, і краса є слід божественного. І саме завдяки Платону, нам стає зрозумілим, чому і як ми сприймаємо красу.
Чим "грубше", матеріальніше людина – тим менше вона її сприймає. Чим "тонше", духовніше людина – тим більше вона здатна побачити пряме відображення ідеї в образах, оскільки її погляд спрямований до гори.
Тому, чим нижче погляд – тим більше потворні образи, недороблені, недозібрані єдністю і спогляданням... Звідси й виникає естетика: як наблизити нас до краси, не звертаючи увагу на всякі недоїдки, недоробки, бруд та сміття?
Сьогодні різною мерзотою та гидотою агресивно просувається "естетика потворного" – поступове вигнання із людського життя, культури та суспільства божественного початку прекрасного. До чого це призводить?
Речі мистецтва перестають відбивати вищі архетипи. Вони стають самі по собі, перестають виконувати якусь функцію, бути іконами невидимого світу.
Власне, речі мистецтва стають тотожні самі собі, повертаються до нижчих аспектів біофізичного матеріального самовідтворення і, відповідно, перестають бути красивими. Звідси і народжується огидне.