Парамедики на фронті творять дива: рятують поранених захисників, підтримують воїнів в останні хвилини життя, але лишаються непомітними.
То що ж насправді відчувають ті, кого вже прозвали янголами у пікселях із червоними хрестами?
Якби ми були там швидше, чи мав би він шанс? Тампонада точно спрацювала, чи треба було залишити турнікет? Може, варто було ще раз поміняти оклюзійку?
Він же був безнадійний. краще було не метушитися, а просто посидіти поруч. Сказати: «Все буде гаразд, друже». уявляєш, як йому було самотньо в останні хвилини?
Бо «хороші хлопці помирають, неможливо врятувати всіх, але бойовий медик зробить усе всупереч цим двом правилам»... Іноді марно, бо нема техніки, нема солярки, нема наказу, неможливо вивезти тіло командира через щільний артилерійський вогонь (необхідне підкреслити).
Ніхто більшої любови не має за ту, хто свою душу поклав би за друзів своїх. Хто накладав би бандажі побратимам своїм. Хто під обстрілом тягнув би на ношах бійців батальйону свого, і не тільки свого. Хто пише, наче чіпляється за рятівний круг: «Ти вже в госпіталі? з тобою все гаразд?».
А ще: втому, злість, короткотривалу радість, головний біль, страх, відсутність страху, огиду, вдячність, істеричний сміх. Іноді бойовий медик не відчуває нічого. А потім, уявіть, це все повторюється.
Автор – Дзвінка Огродник, парамедик Медичного Добровольчого Батальйону "Госпітальєри"