Держава не встигає за війною — і це смертельно небезпечно.
Від початку великої війни, а точніше — задовго до неї, від осені 2021 року, та й узагалі — від самого початку, від 2014 року, мене не полишає відчуття загального, глобального дежавю.
Ми постійно наступаємо на одні й ті самі граблі, щодня б'ємося головою об стіну, постійно доводимо очевидні речі, які ніхто там, нагорі, не хоче бачити й розуміти. Доводимо — щоб потім із гіркотою констатувати, що мали рацію, але вже пізно: потяг пішов, і завтра доведеться доводити знову очевидне — і знову даремно, бо нічого не змінюється, і все йде по колу.
Нескінченний абсурд, який повторюється щодня і щороку. Очевидні, давно перевірені, науково підтверджені та історично підкріплені рішення або взагалі не ухвалюються, або ухвалюються з жахливим запізненням і в урізаному, вихолощеному вигляді.
Так було з «весільними дронами», з ФПВ-дронами, з нашими «шахедами», з необхідністю розгорнути масову мобілізацію, з оборонними укріпленнями, з переведенням економіки на військові рейки (а віз і нині там)...
Щодня ухвалюють десятки, сотні, тисячі управлінських рішень, які не працюють або працюють погано — тому що їх ухвалюють люди, які через свій непрофесіоналізм і низький рівень IQ узагалі не повинні такі рішення ухвалювати.
І тут справа не в прізвищі президента. Цей управлінський глухий кут властивий країні в усіх ланках влади — за всіх президентів. Хіба що саме суспільство — через свою самоорганізацію, через волонтерські проєкти, а також бізнес — працюють ефективно.
Усе державне (майже все державне) — що в цивільному житті, що в армії — працює точно за сюжетом культового фільму «День бабака»: щодня всі щось роблять, метушаться, а результату — нуль. І щодня все починається знову. Хоч об стінку вбийся — що головний герой і робив.
А якщо щось і змінюється, то — точно як в іншому культовому фільмі «Шоу Трумана»: коли від головного героя, тобто від нас із вами, нічого не залежить; коли весь світ — обман, а люди в ньому — статисти; і всім керує таємна світова закуліса (у фільмі — режисер шоу), яка десь у дорогих київських ресторанах за келихом коньяку вирішує, кому дати грошей, а кому — ні, кого нагородити, а кого — навпаки.
Але найчастіше ця закуліса нічого не вирішує, нічого не розуміє, не бере на себе відповідальності — і просто тупо мовчить. Ось це — найгірше.