А потім весна заговорила з нами пащами цвинтарних ям. Вона зняла з рукавів наших софтшелок жовті стрічки й обмотала їх чорним скотчем.
Приблудний місяць липких бруньок знеструмив тіла 4-х побратимів. Це були титульні імена з різномастих правих формацій: "Фрайкор", "KS", "Основа", ДУК...
Їхній рейд до небесного шатра Метафізики лишав на грішній землі неспростовне відчуття того, що всі ми одномоментно збідніли.
У мимолітну мить відчаю, коли порції землі барабанили по рельєфній кришці й обволікали труну відкривалося розуміння, що кошторис перемоги ми оплачуємо найкрупнішими купюрами: "Кобра", "Жора", "Руф", "Хаммер". І цей смуток впродовж кількох днів мутував у високовольтний азарт до знищення русскіх і насолоду дивитися з квадрокоптера на їхні розмазані на полях тіла.
З краю лисої посадки, неподалік Барвінкового друг "Да Вінчі" зупинив перший зустрічний позашляховик. Хотів дізнатися місця мінувань та найкоротший шлях до наступного хутора.
Ця ділянка фронту була для нас новою й у незнайомій місцині ми здійснювали один з перших бойових виїздів у зону вогневих активностей. Розговорилися з водієм: що? звідки? хто? коли? де? коли?..
– Який організм? – з посутньою лаконічністю запитував "Да Вінчі".
– ххх бригада...
– Зрозуміло.
– Та от везу "200-го". Якогось "Хаммера". Принаймні, так на мішку написали.
"Да Вінчі попрохав відкрити будку авта, аби перевірити, чи там наш Тарас... Застрибнув на узвишшя і розгорнув білий епіцентрівський мішок.
Відкрив верхню частину тулуба після чого навів холодний скляний погляд на мене; це був він. Тіло "Хаммера" лежало на полі бою добу, бо місцина його загибелі прострілювалася, тож ніхто з вояків не поспішав його забирати звідти.
Але сюжет історії мав зовсім інший початок. За пів години до виходу з групою (10 бійців) на покинуті капоніри "Хаммер" зателефонував Жованику. Останній воював у лавах ОДЧ "Карпатська Січ".
Їхні позиції були найближчими до пекельної місцини. Андрій знався на усіх прилеглих кущах і вигинах ландшафту, а тому міг дати детальну інфу щодо специфіки локації.
Вихід на передній край групи "Хаммера" завважив супротивник; за кілька хвилин їх стала клеїти арта. Солідні калібри перепахували землю потужними розривами.
Тарас дав наказ виходити усім з зони ураження, а сам, разом із "Фокусом" замикав рух останнім. Обидва не дійшли прикриваючи тактичний відступ групи: з одинадцяти бійців повернулося лише дев'ять.
Зазвичай кацапи, помітивши "200-х" роблять засідку на тих, хто наважиться забрати їхні тіла. У мить граничного ризику низ живота лоскочуть судинні кришталики хвилею холоду.
Як бути з тілами наших полеглих? – Варто забрати, але ж і самому хочеться лишитися в живих.
Терези вагань завмерли на добу, допоки у Жованика не увірвався терпець. Ідучи вулицею покинутого села, на одному з розбомблених подвір'їв він знайшов одноколісну будівельну тачку; тепер можна вкрадатися на край поля.
Долаючи гравітацію ризику він підійшов до Тараса і "Фокуса" та кількома рейсами забрав побратимів із собою. Ніхто не давав жодних гарантій, що у цей час його не зніме ворожий снайпер чи чорнороб смерті, але почуття обов'язку і солідарність правого братерства часто спростовує вказівки здорового глузду.
Іноді справжній героїзм знаходиться на поверхні лінійних вчинків і принциповості правильного світогляду. І коли особистість наважується ними керуватися небесні сили виявляють чудеса заступництва.