Але її кількість тане із кожним днем цього геноцидного конфлікту. Ворог внутрішній і зовнішній виснажує нашу націю.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень).
Почну із пафосної, але від того не менш правдивої тези. Так от ті, хто зараз тримає зброю у руках, захищаючи Україну, — це найкращі люди нашої країни; сіль землі, якщо хочете.
Зараз вони найкращі солдати, більшість із них починали як дуже вмотивовані добровольці, а нині — професійні військові з унікальним воєнним досвідом. Але вони були найкращими й до війни.
Це відповідальні громадяни, які захищали свободу, зупиняючи свавілля влади на Майданах. Це люди, які зберігали Україну як українську державу, розвиваючи культуру та науку, а ще ті, хто робив Україну багатшою, створюючи її економіку.
Без них Україна не буде сильною, вільною, багатою, українською після війни. Тому держава не сміє ставитися до них як до ресурсу, який вдалося легко зібрати та можна використати, допоки не скінчиться.
Маємо берегти цих людей, готуючи їм заміну. Держава може і має замінити їх як солдатів, якісно мобілізувавши та підготувавши наступних захисників, бо це — її головна функція під час війни, її можливо відносно швидко здійснити.
Натомість держава не може швидко і якісно підготувати свідомих громадян, творців культури, науки, підприємців. Це те, що потребує значно більше часу, те в чому держава може лише творити умови для «вирощування» наступних генерацій.