Ця війна пошириться далеко за межі регіону і матиме руйнівні наслідки для всього світу
З обличчями, вимазаними зеленим і чорним, із зенітними ракетами Stinger на рюкзаках, бійці «Темної сторони» – 3-го батальйону 4-го полку морської піхоти США – сіли в кілька гелікоптерів Sea Stallion і з гуркотом відлетіли в сусідні джунглі. Їхні командири слідували за ними на інших гвинтокрилах, що перевозили надлегкі транспортні засоби й засоби зв'язку. Все зайве залишилося позаду. Як в Іраку і Афганістані жодних великих екранів для відеозв'язку. Щоб уникнути виявлення, морські піхотинці мають переконатися, що їхні засоби зв'язку зливаються з тілом так само, як їхній камуфляж зливається з тропічною зеленню. Мета навчань: роззосередитись навколо безіменного острова, зв'язатись з дружніми «зеленими» союзниками і відбити десант «червоних» сил.
Не звертайте уваги на ввічливі абстракції. Морські піхотинці тренуються до війни з Китаєм, яка, ймовірно, буде спровокована вторгненням на Тайвань. Американська база на Окінаві, на південному кінці японського архіпелагу, перебуває всього за 600 км (370 миль) від Тайваню. Ці два острови є частиною того, що американські військові планувальники називають «першим острівним ланцюгом» – серія архіпелагів та великих і малих островів, що простягається від Японії до Малайзії, перешкоджаючи морському проходу з Китаю до Тихого океану. Чи то переслідуючи китайські кораблі на відстані, чи – що значно менш ймовірно – морські піхотинці, розгортаючись на Тайвані, щоб допомогти відбити китайський десант, стануть першими учасниками будь-якого конфлікту.
Найважче, за словами підполковника Джейсона Коупленда, командира «Дарксайда», мати справу з «супротивником, який наступає на вас масово». Зі зростанням військової потужності Китаю передбачити, як може розгортатися війна за Тайвань, не допустивши ядерної катастрофи, стає дедалі важче. Єдина впевненість полягає в тому, що навіть якщо вся ядерна зброя і залишиться у сховищах, такий конфлікт матиме жахливі наслідки не лише для 23-мільйонного населення Тайваню, але й для всього світу.
Комуністичні лідери Китаю претендують на Тайвань відтоді, як після поразки у громадянській війні в 1949 році туди втекли націоналістичні сили. Америка вже давно пообіцяла їм допомогти захистити себе. Але упродовж останніх років з обох сторін риторика і підготовка до ймовірного збройного конфлікту стали більш гарячковими. Армія Китаю часто «практикує» висадку на острів. Військові кораблі та винищувачі КНР регулярно перетинають «серединну лінію» (фактично морський кордон Тайваню) і переслідують військові кораблі й літаки Америки та її союзників. Після того, як минулого року Ненсі Пелосі, на той час спікер Палати представників США, відвідала Тайвань, Китай випустив у його бік ракети.
Жахливе становище
Тим часом Америка надсилає дедалі більше військових інструкторів до Тайваню. Тамтешній уряд нещодавно збільшив термін обов'язкової військової служби з чотирьох місяців до року. Відомі конгресмени закликали президента Джо Байдена засвоїти уроки з нападу росії на Україну та надати Тайваню зброю, яка може знадобитися до вторгнення, а не опісля. Відчуття кризи, що насувається, посилюють зусилля Америки, спрямовані на придушення китайської технологічної індустрії, і зростаючої дружби пана Сі з росією.
Американські воєначальники й керівники розвідки кажуть, що Сі наказав Народно-визвольній армії Китаю (НВАК) розвивати потенціал для вторгнення на Тайвань до 2027 року. Дехто вважає, що конфлікт вже близько. «Моє чуття підказує, що ми будемо воювати в 2025 році», – нещодавно попередив підлеглих генерал Майкл Мініхан, голова американського командування повітряної мобільності. Америка побоюється, що збройні сили Китаю незабаром можуть стати занадто сильними, аби їх стримувати, в той час як Китай стурбований тим, що перспектива мирного возз'єднання з Тайванем випаровується.
«Війна з Китаєм не є неминучою, і вона не близька», – заявляє адмірал Джон Аквіліно, командувач Індо-Тихоокеанським командуванням США, який керуватиме будь-якою війною з Китаєм. Виступаючи у своїй штаб-квартирі з видом на Перл-Гарбор, місце превентивного удару Японії в 1941 році, він каже, що його перше завдання – «зробити все, що в моїх силах, аби запобігти конфлікту». Проте, додає він, «якщо стримування не спрацює, ви маєте бути готові боротися й перемагати». Як показує вторгнення hосії в Україну, «короткої війни не буває», – резюмує адмірал.
Перше питання для американських стратегів полягає в тому, наскільки завчасно вони отримають попередження про вторгнення, що наближається. НВАК, яка налічує приблизно 2 млн військовослужбовців, проти 163 тис. на Тайвані, потребуватиме ретельної підготовки для проведення найбільшого морського десанту з часів висадки в «день Д» (загальноприйнятий у військові справі термін, яким позначається день початку військової операції) у 1944 році. Доведеться скасувати відпустки, зібрати десантні кораблі, запастися боєприпасами, створити мобільні командні пункти й багато іншого.
Але в умовах війни, коли пан Сі може обирати час, багато з цих кроків можуть бути замасковані під військові навчання. Американські чиновники кажуть, що можуть побачити явні ознаки неминучої війни, такі як накопичення запасів крові, лише за два тижні до її початку. Для менших операцій (скажімо, захоплення островів, які Тайвань контролює поблизу материка) попередження може бути лише за кілька годин – якщо взагалі буде.
Америка хотіла б викрити підготовку Китаю на ранній стадії, як вона це зробила у випадку з вторгненням hосії в Україну, і згуртувати міжнародну коаліцію. Це було б легше зробити, якби Сі розпочав відкрите вторгнення. Але Китай може спробувати використати невизначеність статусу Тайваню: він не має дипломатичних відносин з більшістю країн. Якщо Сі посилатиметься на якусь «провокацію» і почне з дій, не пов'язаних з війною, таких як блокада, Америка або її союзники можуть вдатись до двозначних дій.
США також повинні зважити, наскільки їхня підготовка може спровокувати конфлікт. Відправити авіаносці в регіон як демонстрацію сили? Розгорнути війська на Тайвані? Загрожувати поставкам нафти до Китаю через Малаккську протоку? Все це може бути розцінено Китаєм як провокація, якщо не як акт війни.
З наближенням війни керівництво Тайваню перекине кораблі ВМС зі свого вразливого західного узбережжя на схід, за гірський хребет, що тягнеться вздовж східної сторони острова. Реактивні винищувачі намагатимуться сховати в підземних сховищах і мобілізувати 2,3 мільйона резервістів. Властям також доведеться контролювати паніку, оскільки натовп людей намагатиметься втекти, а транспортне сполучення із зовнішнім світом буде обірвано.
Америка «розсіюватиме» літаки з відкритих баз. Морська піхота розгортатиметься навколо морських «точок задухи». Американські підводні човни ковзатимуть під водою, а деякі з них збиратимуться поблизу Тайваню. Деякі американські і тайванські воєначальники, без сумніву, вимагатимуть військових ударів по китайських силах вторгнення. Але вони, ймовірно, будуть відхилені тими, хто шукає дипломатичного рішення, або, принаймні, не бажає, щоб їх звинуватили в тому, що вони зробили перший постріл.
Китай, зі свого боку, мав би ухвалити доленосне рішення. Чи має він обмежити свою атаку Тайванем, сподіваючись створити доконаний факт, поки Америка та її союзники вагаються? Чи має завдати удару по американських силах в регіоні, у новому Перл-Гарборі? Перший варіант залишає Америці можливість атакувати флот вторгнення; другий майже гарантує її цілковите входження у війну, і, ймовірно, Японії теж, якщо Китай нападе на тамтешні американські бази.
Вторгнення майже напевно розпочнеться з масованих ракетних ударів по Тайваню. Вони швидко знищать більшу частину військово-морського флоту, військово-повітряних сил і засобів протиповітряної оборони. Ван Хунгуан, колишній заступник командувача регіону Пла напроти Тайваню, у 2018 році передбачив, що бомбардування триватимуть 24 години – спочатку по військових і політичних цілях, а потім – по цивільній інфраструктурі, такій як електростанції і паливні склади. Він також припустив, що Китай засліпить тайванські супутники, переріже підводні інтернет-кабелі і застосує засоби радіоелектронної боротьби, аби зламати системи командування та управління, що зашкодить координації з американськими і союзними військами.
Генерал Ван заявив, що наступ спричинить достатньо хаосу, аби відкрити щонайменше дводенне вікно для вторгнення. Якщо американські війська не прибудуть упродовж трьох днів, то, за його словами, «не варто витрачати час на даремну поїздку». Китай також зробить все можливе, щоб підірвати волю Тайваню до боротьби. Китайські кібервійська намагатимуться зламати місцеве телебачення й радіо, а також бомбардуватимуть тайванських солдатів повідомленнями в соціальних мережах, пропонуючи винагороду бунтівникам і дезертирам.
Після цього Китай повинен буде протистояти грізному виклику амфібійного десанту, однієї з найскладніших форм ведення війни. Пляжі Кінмена, тайванського острова всього за 3 км від материка, всіяні реліквіями китайської спроби вторгнення у 1949 році, коли націоналістичні сили вбили або захопили в полон майже весь передовий загін з 9000 комуністичних військ, які висадилися на невеликих рибальських човнах. Відтоді НВАК пішла далеко вперед, придбавши сучасне озброєння і вивчивши такі прецеденти, як «День Д», висадку американського десанту в Інчхоні в Кореї 1950 року і відвоювання Великобританією Фолклендських островів у Аргентини в 1982 році.
Доріжкою ворожнечі
Проте ризики все ще залишаються великими. Китай не воював з часів вторгнення до В'єтнаму в 1979 році. І хоча Тайванська протока в найвужчому місці має ширину лише 130 км, її течії і припливи потужні й нестабільні. Умови зазвичай сприятливі лише у березні-травні та вересні-жовтні. Лише 14 пляжів Тайваню придатні для висадки десанту, і вони добре укріплені – особливо ті, що розташовані поблизу Тайбею. У цій місцевості Тайвань побудував багато бункерів і тунелів.
Також немає впевненості, що НВАК має достатньо кораблів, аби швидко переправити достатню кількість десантиків через протоку. Для того, щоб бути впевненим у підкоренні Тайваню, знадобиться від 300 тис. до 1 мільйона солдатів. У Китаю є шість амфібійних армійських бригад, дислокованих поблизу, загальною чисельністю 20 тич. військовослужбовців, плюс така ж кількість морської піхоти. Але китайські десантні кораблі, ймовірно, зможуть переправити лише близько 20 тис. солдатів упродовж першого дня чи двох, залежно від того, скільки техніки візьмуть з собою. Так само транспортні літаки НВАК, ймовірно, зможуть переправити лише половину з 20 тис. десантників на початковому етапі.
Нещодавно НВАК практикувала використання поромів та інших цивільних суден, які могли б переправити значно більше підрозділів, але для того, щоб це спрацювало, Китаю траба захопити порт.
Війна в Україні також викликала нові сумніви, особливо щодо сухопутних сил Китаю. Його загальновійськові батальйони, в тому числі амфібійні, створені за зразком російських батальйонних тактичних груп, які воювали в Україні. Навіть якщо Китаю і вдасться швидко обезглавити керівництво Тайваню, він все одно може зіткнутися з тривалою боротьбою проти сил, які повторюватимуть використання українцями переносних ракетних установок і безпілотників.
Тим часом стратегія Тайваню полягає в тому, щоб зірвати початкову висадку китайського десанту або не дати йому змоги висадити достатню кількість військ. Тайванські війська блокуватимуть порти і пляжі морськими мінами, затопленими кораблями та іншими перешкодами. За підтримки вцілілих літаків і кораблів вони завдадуть ракетного удару по китайському десанту, що наближатиметься, і обстріляють китайські війська, що висаджуватимуться, артилерією і ракетами. Дехто припускає, що Тайвань біля своїх пляжів має підводні трубопроводи, які можуть випускати легкозаймисту рідину. Деякі з його віддалених островів захищені дистанційно керованими гарматами.
Якби НВАК прорвалася зі своїх плацдармів, їй довелося б долати складну місцевість, щоб дістатися Тайбея та інших міських центрів. Тоді обидві сторони зіткнуться з викликом, до якого жодна з них не готова: міська війна. Тайвань неохоче воюватиме у своїх містах, побоюючись великих жертв серед цивільного населення. НВАК тренується вести міську війну, але розраховує на швидку перемогу, якщо дійде до Тайбея. З початком війни в Україні обидві сторони все більше практикують ведення бойових дій у населених пунктах.
Легкого шляху немає
Однак якщо китайське вторгнення і застрягне, час буде не на боці Тайваню. «Ми можемо відбиватися від них упродовж одного-двох тижнів, але не довше», – каже Сі-Фу У з тайванського аналітичного центру – Інституту досліджень національної оборони і безпеки. Якщо тайванські війська не чинитимуть рішучого опору, все інше буде марним. Але з тієї ж причини Тайвань не може сподіватися захистити себе в довгостроковій перспективі без американської допомоги.
Як острів Тайвань не лише важче захопити, ніж Україну, але й важче підтримувати. Його порти можуть бути зруйновані Китаєм, власними силами або навіть американськими. Спроба доставити на острів підкріплення або припаси під дощем китайських ракет буде майже такою ж складною, як і спроба вторгнення.
Америці і Тайваню знадобиться допомога союзників. Японія, де розміщені десятки тисяч американських військовослужбовців, має боєздатні війська. Філіппіни слабкі у військовому відношенні, але знаходяться близько до Тайваню. Австралія є союзником, але скромно озброєна і розташована дещо далі. Країни Тихого океану можуть надати тилові бази. Більш віддалені союзники, такі як Велика Британія, можуть надіслати військові кораблі. Велика невизначеність полягає в тому, наскільки сильно допоможе Індія. Багато чого залежатиме від того, як розгортатиметься криза і кого в ній звинувачуватимуть.
Плани Америки допомогти Тайваню раніше залежали від авіаносців. Вона відправила один з них у цей район після того, як Китай випустив ракети поблизу Тайваню в 1995 році, а потім ще раз у 1996-му. Але відтоді для захисту від американських кораблів і літаків Китай інвестував значні кошти в озброєння. Йдеться про ракету df-26, яка може завдати удару глибоко в Тихому океані, і нові гіперзвукові ракети, які важче перехоплювати. Військово-морський флот Китаю зараз є найбільшим у світі, разом із флотом підводних човнів. Його бомбардувальники далекого радіусу дії також становлять загрозу. Девід Очманек з аналітичного центру Rand Corporation, який проводив засекречені військові ігри, що імітували тайванський конфлікт, стверджує, що старі американські стратегії зараз «ведуть до поразки».
Альтернатива американських планувальників зводиться до трьох пунктів: зірвати китайські операції в межах першого острівного ланцюга, захистити союзників на ньому і домінувати на морі та в повітрі за його межами. Америка має подолати складні проблеми: «тиранію відстані» в безкрайньому Тихому океані, розширення «зони застосування зброї» Китаю, яка охоплює американські бази в західній частині Тихого океану, і величезну масу китайської живої сили та озброєнь, яка переважає американську в багатьох категоріях.
Ризик китайської атаки ракетами чи бомбардувальниками зменшується з відстанню. Але навіть Гуам, великий американський військовий центр за 3 тис. км від Китаю, є вразливим. Понад те, американська протиповітряна оборона є тривожно слабкою. У неї також мало засобів пасивної оборони, таких як бетонні авіаційні ангари.
Американські офіцери говорять про перспективу війни з сумішшю страху перед зростаючою потужністю Китаю («Щодня я вражений їхніми можливостями», – каже один з них) й оптимізму щодо того, що нова тактика може забезпечити перемогу. Вони наголошують на «розподіленій летальності», що означає розпорошеність і постійне переміщення сил, аби не стати легкою мішенню, зберігаючи при цьому здатність збиратися й координувати свої дії під час атак. Це буде безпрецедентно: спиратися на американський досвід ведення бойових дій «об'єднаними силами», в яких окремі роди військ і системи озброєнь підсилюють один одного.
Військові літаки «розсіюватимуться» з великих баз, збиратимуться в повітрі для бою та приземлятимуться, де зможуть, на клаптиках землі. Вони повторюватимуть цю схему: якнайшвидше дозаправляючись з працюючими двигунами, сідаючи в цивільних аеропортах, на старих аеродромах, збудованих під час Другої світової війни які зараз перебувають на реконструкції.
Додавати ще більше бетону для захисту літаків – «дурна справа». Переконаний бригадний генерал Пол Бірч, командир 36-го крила на авіабазі Андерсен на Гуамі. На його думку, «перебувати в повітрі значно безпечніше».
Тим часом інженери намагатимуться упродовж шести годин відремонтувати злітно-посадкові смуги з воронками, ямами від вибухів. Наземним екіпажам доведеться встановлювати висувні ангари, центри управління рухом та лінії зв'язку. Великим головним болем буде доставка пального і боєприпасів до потрібних місць. Однією з цілей такого «гнучкого бойового застосування» є примус Китаю витрачати свої великі, проте обмежені запаси ракет.
Аби вижити, американські надводні кораблі, ймовірно, стримуватимуться від участі в бойових діях біля Тайваню. Натомість забезпечуватимуть протиповітряну оборону Гуаму та інших баз і блокуватимуть китайську торгівлю. Вони ненадовго запливатимуть в небезпечну зону і виходитимуть з неї, щоб обстрілювати китайські кораблі і літаки.
Брати зі зброєю в руках
Морські піхотинці будуть розгорнуті на «ключових морських територіях», особливо на островах, що домінують над протоками, які відокремлюють Тайвань від Японії і Філіппін. Вони посилять місцеві війська, розвідуватимуть китайську дислокацію і, озброєні новими ракетами, що надійдуть на озброєння упродовж наступних кількох місяців, вестимуть вогонь по ворожих кораблях. Морські піхотинці створюють три нових «морських прибережних полки», кожен з яких налічує понад 2 тис. військовослужбовців, відмовляючись від танків і багатьох гаубиць.
Деякі критики кажуть, що ці підрозділи будуть надто вразливими; інші вважають, що без розгортання на самому Тайвані вони будуть надто далеко, щоб допомогти в головній битві. Натомість морські піхотинці стверджують, що вони примножать загрози, з якими має зіткнутися Китай, «спрямують» китайські кораблі на вразливі позиції і передусім «відчують і зрозуміють» розгортання китайських сил і засобів. Генерал Девід Берґер, комендант морської піхоти, говорить про «злам ситуації» в Китаї за допомогою стратегії A2/AD (anti-access and area denial – обмеження й заборона доступу й маневру) для захисту першого ланцюга островів. Америці не доведеться пробивати собі шлях туди, каже він: «Ми там постійно, 52 тижні на рік».
Розпорошена війна жертвує ефективністю заради стійкості. Проте для досягнення успіху багато речей мають бути зроблені належним чином. По-перше, мережі командування та управління мають бути здатні протистояти китайським електронним атакам. Аналітики говорять про ще недосконалі методи ведення війни, в якій штучний інтелект допомагатиме отримувати розвідувальну інформацію безпосередньо для війська – в тому числі й для союзників – аби діяти разом, навіть коли вони перебувають далеко один від одного.
Морські піхотинці на островах, малопомітні винищувачі F-35, безпілотники і багато іншого можуть виступати в ролі ланок одного ланцюга. По-друге, Америці знадобиться більш досконала логістика для забезпечення віддалених підрозділів. І, нарешті, вона має переконати союзників ризикнути накликати на себе гнів Китаю. Їхня готовність стане зрозумілою лише з початком бойових дій, що ускладнює планування.
На початку війни потоплення китайського флоту вторгнення – критично важливе завдання оборони Тайваню – ляже упереваж на підводні човни і бомбардувальники далекого радіусу дії. Американські човни переважають за чисельністю китайські, США зберігають перевагу у підводній війні. Її ударні підводні човни озброєні торпедами, крилатими ракетами й морськими мінами. Однак рано чи пізно у них закінчаться боєприпаси, і їм доведеться відплисти на кілька днів, щоб поповнити запаси в таких місцях, як Гуам, де вони будуть вразливими.
Надто далеко
Бомбардувальники, що вилітають з Гаваїв, Аляски й американського континенту, використовуватимуть боєприпаси, які можуть бути випущені з недосяжної для китайських зенітних ракет висоти. Але американські протикорабельні ракети великої дальності, які можуть пролетіти 200 морських миль і більше, ймовірно, закінчаться упродовж тижня. Після цього американським силам доведеться передислокуватися ближче до Тайваню, щоб топити кораблі. Америка сподівається, що на той час у Китаю також закінчаться боєприпаси великої дальності.
Америка і Китай обговорюватимуть, чи атакувати супутники і коли це робити, потенційно перетворивши низьку навколоземну орбіту на звалище металобрухту. Дехто з учасників військових ігор припускає, що супротивники можуть утриматися від нанесення ударів по об'єктах у космічному просторі, побоюючись завдати собі шкоди. Але, як сказав один високопоставлений американський військовий чиновник, «сторона, яка стріляє першою, отримує велику перевагу».
Кожен етап війни проходитиме в тіні ядерної зброї. Джо Байден говорив про зменшення залежності Америки від ядерної зброї, а Китай виступає за «незастосування ядерної зброї першим». Але ризик катастрофи, ймовірно, зростає, оскільки Китай розширює свій арсенал. За оцінками Пентагону, він зросте од нинішніх 400 боєголовок до більш ніж 1000 до 2030 року (все ще менше, ніж у Америки і росії). Нещодавня військова гра, проведена аналітичним центром «Центр нової американської безпеки», показала, що обидві сторони недооцінюють ризик ескалації. Він зростає, якщо одна з них атакує материкову частину іншої, або якщо конфлікт стає затяжним.
Наслідки навіть суто звичайної війни були б руйнівними як для переможців, так і для тих, хто програв. Військова гра, проведена Центром стратегічних і міжнародних досліджень, ще одним американським аналітичним центром, показала, що, за «базовим сценарієм», тайванські, американські і японські війська приблизно через десять днів після початку конфлікту перервуть лінії постачання китайським солдатам, залишаючи їх на острові у кількості близько 30 тисяч. Тайвань виживе як автономна одиниця, але залишиться без електрики і базових послуг. Америка і Японія також постраждають, втративши 382 літаки і 43 кораблі, в тому числі два американські авіаносці. Китай втратить 155 літаків і 138 кораблів.
Економічні втрати також будуть величезними. 2016 року Rand Corporation підрахувала, що однорічна війна за Тайвань призведе до скорочення ВВП Китаю на 25-35%, а Америки – на 5-10%. Консалтингова компанія Rhodium Group у 2022 році дійшла висновку, що перебої з постачанням напівпровідників (Тайвань виробляє 90% найсучасніших комп'ютерних чіпів у світі) спричинять глобальний дефіцит електронних товарів, що призведе до «незліченних» збитків для світової економіки.
Чи справді Америка і Китай зважаться на війну з огляду на жахливі наслідки? Китайські офіційні особи кажуть, що їхнім пріоритетним варіантом залишається мирне об'єднання з Тайванем, і заперечують, що існує якийсь графік нападу. У Китаю також є багато інших варіантів, окрім тотального вторгнення. Вони включають економічний примус, повну або часткову блокаду і захоплення віддалених островів, таких як Кінмен. Китай цілком може розпочати таку операцію в «сірій зоні» як заміну або прелюдію до ширшої атаки.
У Сі є сильні стимули вичікувати, не в останню чергу тому, що його сили зростають.
Війна в Україні є доказом того, що автократ може жахливо прорахуватися. Чжоу Бо, колишній старший офіцер НВАК, зазначає, що для досягнення своїх цілей Китаю не треба перевершувати глобальну міць Америки; йому потрібна перевага в західній частині Тихого океану.
Багато стратегів в Америці та Азії побоюються, що втрата Тайваню призведе до заміни американського порядку в регіоні на китайський. Японія і Південна Корея можуть відчути себе зобов'язаними розробити власну ядерну зброю. Замість того, щоб стримувати Китай, перший острівний ланцюг стане для нього платформою для застосування сили на більш далекі відстані. «Тайвань – це корок у пляшці», як висловився один американський військовий чиновник.
Америка знаходить розраду у невдачах росії в Україні, вважаючи, що вони посилили сумніви пана Сі щодо його здатності захопити Тайвань. Але для збереження хиткої рівноваги в Тайванській протоці Америка має діяти з витонченою майстерністю. Вона має посилити вагання пана Сі, зміцнивши себе, своїх союзників і Тайвань, але не зайти так далеко, щоб він подумав, що повинен швидко атакувати чи назавжди відмовитися від захоплення Тайваню.
Переклад з англійської Вікторії О. Романчук,
відповідального секретаря журналу «Універсум»,
членкині Національної спілки журналістів України,
членкині Organisation Mondiale de la Presse Periodique (Brussels, Belgium).