Пазур щура на червоній кнопці
Ви, панове, не спотикалися на трьох страшних словах «Третя світова війна»? От вчитайтеся: Третя. Світова. Війна. Мурахи побігли спиною? Чи вже ні?
Ми до того, що направду люди здатні звикнути до всього. Визнаємо ж безкінечність Всесвіту, хоч уявити це без втрати свідомості неможливо в принципі. Зі статками змиряємося на раз, ніби й народилися на киселевому бережечку молочної річечки у вишиваній сорочечці, шаровариках і під кущем калиноньки. З партквиточком «Слуги народу». Крах бізнесу чи мрії оплакуємо щонайбільше тиждень. Ба, звикаємо до найболючіших втрат. Воістину – час усі рани гоїть.
І рани з часом не печуть, інколи й «незагойними» називаємо їх заради красного слівця, а що тоді говорити про сприйняття тієї чи іншої події, особи, терміну? Звикаємо. Встанеш не з тієї ноги – світ не милий, з тієї – ще пожив би. То вже таке, що не дають.
Хтось присоромить – чи варто насміхатися над такими речами? Варто, люди. Це ж не ги-ги над ненькою-повією. Отак позбиткуєшся над собою, сірим, дивись і нога – ліва чи права – не має значення. Аби вставалося.
Війна прискорює звикання. Не зашпортуємося від виття сирен, день-другий ще носимо розпач від повідомлень про страхіття, чинене нелюдями. Страхіття множаться щодень, і ми черствіємо – спрацьовує захисний механізм. Інакше б вже після Бучі видуріли до цурки.
Поколінню, вихованому на міфах Великої Вітчизняної війни, не годилося знати про ґвалт, вчинений «визволителями» в Європі. «Прапороносці» з роти Юрія Брянського в романі-реквіємі славетного Олеся Гончара – взірець окозамилювання. Признаємося тепер, вже можна – усьому, написаному в шкільному випускному творі шість десятиліть назад про «інтернаціональну місію визволення Європи», вірилося беззаперечно! Виявилося, тим серпасто-молоткастим прапором «гуманісти»-брянські прикривали анітрохи не менше зло, ніж його нанесли нацисти нашим людям і землям. Але ж призвичаїлися до «прапороносців».
Топчуть нашу землю нащадки окупантів-прапороносців. Звірина. Й у відсотки гратися не будемо, їх ніхто поки що не перелічить, але якась частина ще вчора наших людей теж «призвичаїлася». Як «призвичаїлася» наша сестра в окупації стримувати себе, щоб не плюнути межи очі хрещенику, котрий став гауляйтером…
Ох і підступна ж оця наша звичка звикати…
Вже було й трохи звикли до Другої Світової, замість Великої Вітчизняної. Перезавантажилися і суспільно згодилися на «ніколи більше». Почали набувати ознак цивілізованого люду.
Це – ми. Нація, котра, як знову ж таки виявилося, пафосну лексику про гідність, свободу, праведність, честь, незалежність сприймає за чисту монету! І ладна потерпіти до «на часі» зі своєю вимогою правди! Спершу – Перемога!
З того боку фронту російсько-української війни завдовжки 2450 км (на 1105 км тривають активні бойові дії) – вони. Інші. Теж до чогось звикли. Нехай би до полоскалок замість пральних машин, до нужників за сараєм, до мату з колиски, до безпросвіття, до вічного щура на престолі. То їхній вибір, неандертальський.
Світ заціпенів від іншої звички тамтешніх нелюдів. Звички до скаженої піни з рота соловйова, до брехні огира з дипломатичним паспортом, до маячні щура про ленінське українотворення. Звички розлюднення. Звички вбивати.
Стосовно страшного «Третя світова війна». Доведеться й до неї звикнути. Вона – у розпалі. Пазур щура на червоній кнопці.
І ви, пане Гутерришу, з вашим дорогезним ООН, і все ще сонне болото поза «Рамштайном», і застрашена грядущими морозами «європейська співдружність», збагніть нарешті, що «глибоку стурбованість» розносите світом, перебуваючи на мушці під прицілом «руськомірського бурята».
Визнайте – вас врятує тільки Україна. І нагодує, і зігріє.