Всі ми, як ті дерева у незайманій екосистемі, наче й люди, а такі різні! Кожен із нас має власні таємниці, якими не ділиться ні з ким.
Про що шумиш ти, Чорний ліс? Можливо, прощаєшся із сонячним літом, з теплими днями золотої осені, чи переповідаєш легенди про таємничі гайдамацькі скарби, заховані у твоїх хащах?
Про що шепочуть листя берези, клена, осики, кружляючи у повільному танку й опускаючись на землю, укриваючи її різнобарвним килимом? Можливо, згадують минуле і передвіщають майбутнє.
Наш Чорний ліс, знаний також як Іскрівський, у Чутівській громаді — найпівденніші діброви природного походження, що знаходяться на пограниччі лісостепу і степу, визначаючи їхні природо-кліматичні й лісорослинні умови. Розташовані вони на підвищеному плато із середньою висотою над рівнем моря 200 м.
Кожне дерево у лісі живе своїм життям, по-своєму розвивається, по-своєму шумить. І восени всі дерева різні; з дуба, наприклад, листя не осипається, а тільки побуріє й довго, часто аж до весни, серед білого снігу темніє його цупке листя.
Дуб вклоняється вітру, як лозина, не тріщить, не тремтить як осика, не стогне, як сосна. Якщо вітер сильний зашумить дуб і шумить довго і завзято; його низький голос можна розпізнати серед найрізноманітнішого шуму Чутівського лісу.
У білокорої берези із тоненькими гілочками незчисленне зубчасте листя, наче само спалахує золотом і довго горить у світлі осіннього дня. Шелест цей легкий, веселий і вона грає, шепоче, шумить лагідно, ніжно.
Інша вдача у клена, чий шелест звучить несміливо, тихо. З холодом він не сперечається: при першому ж його натиску клен швидко змінює свій колір, — то блідо-жовтий, то ошатно-червоний і жовтогарячий, він скидає з себе тонке, барвисте конаюче листя.
Гарна восени осика, коли її листя виграє всіма відтінками жовтих і червоних кольорів. Чудовий килим з осипаного листя то спалахує яскраво-червоним і малиновим кольором, то виблискує ніжно-рожевим, світло-жовтим, жовтогарячим...
Ще років 200-250 тому це був єдиний лісовий масив, що простягався зі сходу на захід від Високопілля уздовж річки Чутівка до Новофедорівки, з півдня на північ від Чутового до Панасівки. За Гетьманату козаки розводили там борти, видобували мед, полювали у вільний від війни час на дичину: оленів, лосів, вовків; ведмедів не було.
Видатний український історик Дмитро Яворницький у своїй тритомній праці «Історія запорізьких козаків» (1892) писав: «Чорний ліс колись становив 18677 десятин густого листяного покриву, що складається переважно із дуба, менше клена, береста, осики, ліщини та інших дерев. У ньому водилися вовки, лисиці зайці, дикі кабани, дикі кози, безліч птахів різних видів і родини. В історії козаків ліс мав важливе значення, бо там часто переховувалися запорожці від переслідування татар, турків і поляків; знаходили собі притулок православні ченці від утисків католиків».
Чорний ліс дуже часто служив місцем, де збиралися татари, козаки й поляки або як союзники, що виступали проти московських військ, або як суперники, що виходили на поле битви між собою. Отож не дивно, що народні перекази говорять про існування там льохів, які шукали повстанці-махновці у 1918-1919 роках, але марно.
Шумить нині той ліс, перемовляються між собою дерева і розкривають свої таємниці лише одиницям, намагаються не здавати своїх літніх позицій. Хоча і розуміють, що скоро доведеться попрощатися з теплим сонечком, блакитним небом і зграями птахів, які летять на південь.
«Про страшні голоси, які можна почути вночі серед дерев лісу, про сивих вусатих запорожців, одягнутих у червоні, мов жар, шати, з люльками в зубах, котрі сидять над купами золота у глибокій задумі в підземних печерах лісу, довідуємося від старожилів. Легенди це чи міфи, зараз уже не зрозуміти», — підсумовував Дмитро Яворницький.