Як би це не звучало, але всі імперії (поки) завжди виграють в однієї людини чи навіть у бездержавної нації коштом ресурсів. У цьому сила.
Розповім вам сьогодні про 60 мільйонів росіян імені Дональда Трампа та українську історичну шизофренію. Тут не буде нічого із приводу (не)реальності цих цифр і про те, що у західному світі існує рівність між термінами совєцький (радянський) і російський, це інша тема.
Скажу свою непопулярну думку про от про що: багатьох збуджує історія, що український народ є народом-переможцем нацизму. Водночас цей народ-переможець був і кривавим окупантом.
Якось у нас виходить, що 1-й, 2-й і 3-й Українські фронти Україну від нацистів звільняли, але потім ці ж самі фронти з українських перетворюються на «совєцьких окупантів та ґвалтівників» десь у Чехії, Сілезії, Угорщині та Німеччині. Дивина, погодьтеся.
У нас совєцька влада окупант ще від 1919 року, а може й раніше, але Іван Кожедуб герой-ас і ніби наша людина. Та й капітуляцію Японії підписував Кузьма Дерев'янко, який, коли треба, перетворюється із «совєцького» на «українського» генерала, який поставив крапку у Другій світовій війні.
З одного боку «заміна одного окупанта на іншого», а як глянути далі — то в ¾ українців під час Другої світової війни предки були саме у лавах Червоної армії. Не всім пощастило мати діда-упівця чи дивізійника.
Спочатку ми називаємо СССР «росіянами», а потім якось згадуємо, що УРСР як би засновниця ООН і рахується окремою совєцькою державою-засновницею цієї міжнародної організації. Якось так виходить, що станом на сьогодні справжніми українцями, правильними, під час Другої світової війни у нас залишились тільки бійці УПА, але й відмовлятись від статуту народу-переможця нацизму теж не хочеться.
От і маємо, що наші предки у Червоній армії для внутрішнього споживача — окупанти, а для зовнішнього — наче й ні. З одного боку, ми всіляко заперечуємо будь-яку субёєктність УРСР та українців у СССР, говорячи про «совєцько-російських окупантів», з іншого ж — коли Трамп щось таке от ляпне, всіляко намагаємось довести, що УРСР у контексті Другої світової війни таки мала суб'єктність.
Ми можемо скільки завгодно говорити, що «ніякого звільнення не було, просто один окупант змінився іншим», але тоді будьте готові, СССР буде дорівнювати РФ. І тоді не треба постити ніяких алярмічних картинок із втратами совєцьких республік і волати, що світ не знає історії.
Так, він її не знає, але й ми теж досі не придумали, як нам поєднати в собі ці непоєднувані для нас речі. Ми або маємо взяти на себе історичну відповідальність за УРСР і говорити про специфічну совєцьку квазі-державність як свою в тому числі, або тоді припини «примазуватись» до перемог СССР.
Адже дуже зручно виходить: з одного боку — комуністи завжди окупанти, а як треба Берлін брати — то «наші», і 8 травня десь у Парижі на урочистостях хочеться постояти як народ-переможець, а не як безсуб'єктна жертва двох окупацій. Біполярочка...
Відповідаючи наперед на всі коментарі й випади критиків: я — не прихильник СССР ні в якому вигляді, вважаю його жахливим утворенням і мене дуже дратує радянський період нашої історії. Ми втратили дуже багато, не втримавши соціал-демократичну державність УНР, і залишившись із совєцьким квазі-державним обрубком у вигляді УРСР.
Я ніяк не заперечую і не виправдовую всі злочини совєцького режиму, але, мені здається, буде по-дорослому говорити про те, що не варто вважати «нашим» тільки хороше і блискуче, це дитяча позиція. Багато гівна теж було, і це гівно теж наше.