Саме президент топить країну далі, обслуговуючи своє хворе его.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень)
Минулого року було багато люті.
Цього року багато злості.
І ще більше втоми.
«Ну і від чого ви там втомились?» — питає мене чужий єхидний голос.
І ще якась величезна концентрація ненависті. І навіть не до ситуативно своїх, а справді до світоглядно своїх.
І ще абсолютне знецінення. Всього. Волонтерства, сліз, втоми, вигорання, депресії, переживань, страху.
І все не так.
Сидите під обстрілами — дебілки, дітей пожалійте!
Поїхали з-під обстрілів — ну і як вам там відпочивається у ваших америках і європах?
Донатите? Подумаєш, та всі донатять, не роби із цього чогось геройського!
Йдете в ресторан/на свято — як у вас ті ваші огидні ноги підіймаються, коли в країні війна!
Нікуди не йдете — та вони воюють за те, щоб ви тут мирно жили, кому легше стане від того, що мовчки страждаєте?!
Суспільство вже не просто порохова бочка в очікуванні сірника. Ми всі дружно всілись на підпалену бочку і тепер хвацько на ній котимось у безвість. Знаючи, що вибухне, — тут без варіантів. Лише питання часу.
Початок війни продемонстрував безпрецедентну єдність і взаємодопомогу.
А потім пішли колискові про 2−3 тижні, про каву навесні у Криму і інша найдурніша дурня.
А всі вже націлились на спринт. І повітря набрали в легені якраз на 100 метрів.
А воно виявилось, що це стаєрська дистанція. На сотні кілометрів. І на роки.
Коли людині погано, дістається завжди тим, хто поруч. Тому ми, прекрасна нація на початку, почали завзято закопувати одне одного. Забувши раптом, хто справді ворог. І він не знищений. І він все ще сильний.
«Так, є у мене мрія, — каже боєць на передовій журналістці. — Я хочу, щоб відірвало ногу. Бо я вже заї*ався тут. Хоч відпочину. А ногу зроблять нову. Зараз гарні протези».
І я німію від слів цього смертельно втомленого хлопця. І ви, певне, теж.
Калейдоскоп із тендерів, моніторінгів діяльності «першої леді», марафонів і сумнівних шоу за дурні гроші, корупційних оборудок, збагачення дотичних до державних бюджетів… І багато смертей.
Півсвіту скаче, півсвіту плаче.
Люди йдуть в землю. Дівчатка-вдови з малесенькими дітьми на руках. 40-річні мами, які вже втратили своїх дітей. Мами-сироти. Сиві батьки плачуть біля домовин своїх синів.
Найстрашніше — коли плачуть чоловіки над своїми вбитими дітьми…
І можна безкінечно робити вигляд, що перші персони знають, як цьому давати раду, і у них все під контролем. Можна включити всі важелі впливу на слабкий мозок травмованих людей — і атакувати всіма наявними засобами — від телеграм-каналів і до своїх телеканалів — але це не означає ні-чо-го.
Влада, яка впала на голову нечесно, у недобросовісній конкуренції політтехнологій, впала як черговий «проєкт, который нам предложили», не справляється з викликами.
Влада продовжує нас вважати розумово відсталими дітьми. Бо ті меседжі, які продукують перші особи держави, розраховані на ідіотів. Якими, певне, вони нас вважають.
Влада продовжує думати про рейтинги більше, аніж про країну. Значно більше. Бо всі оці бої павуків у банці з ймовірними конкурентами — огидні до нудоти.
Герої вмирають. Щоденно. Багато. Часто героям не вистачає елементарного. Чим ми їх, як держава, так і не спромоглися забезпечити. Не для того, щоб вони там жирували у своїх прострілюваних посадках і бліндажах. А для того, щоб вижили, перемогли і врятували нас в наших теплих тилах.
Хтось віддає останнє, а хтось продовжує берегти гроші в офшорах і в різних комфортних іспаніях.
Тренд роз’єднаності, зневіри і розпачу підтримує президент і його обслуга. Не журналісти, не блогери, не Залужний і Шаптала. Саме президент топить країну далі, обслуговуючи своє хворе его.
Саме влада не має притомної візії подальших дій, розвитку, стратегії. Все з коліс, на коліні Єрмака, все за принципом шоу, де герой має бути один, а всі інші мають вмерти, щоб підсвіти геній героя.
Гірко. Боляче. Але треба йти далі. Немає інших варіантів. Немає іншого життя. Немає іншої країни.