Як амбіції П’єтро Кандьяно призвели до трагедії.
Дож, який зрікся дружини заради могутнього шлюбу: одна з найкривавіших історій старої Венеції
Уявіть Венецію X століття. Місто ще не стало тією блискучою республікою палаців і карнавалів, яку ми знаємо сьогодні. Влада тут була жорсткою, впливові роди боролися між собою, а дож часом нагадував не виборного керівника, а справжнього феодального князя.
Саме з цією епохою пов’язана одна з найдраматичніших історій старої Венеції. Могутній правитель зрікся першої дружини, уклав вигідний шлюб із представницею тосканської знаті, значно посилив власну владу — і зрештою загинув разом із малолітнім сином під час кривавого повстання.
Його звали П’єтро IV Кандьяно.
Він правив Венецією з 959 до 976 року і зовсім не відповідав пізнішому образу дожа, владу якого обмежували численні закони, ради та державні інституції. Кандьяно прагнув зміцнити становище власного роду, спирався на родичів і дедалі тісніше пов’язував себе з феодальною знаттю материкової Італії.
Особливе місце в його біографії посіла жінка на ім’я Вальдрада.
Вона була дочкою Уберто, маркграфа Тоскани, та Вілли — двоюрідної сестри імператриці Адельгейди, дружини імператора Оттона I. Отже, Вальдрада належала до одного з наймогутніших аристократичних родів тогочасної Італії.
Щоб одружитися з нею, П’єтро Кандьяно зрікся своєї першої дружини Джованни та змусив її піти до монастиря Сан-Заккарія. Їхнього сина Вітале також усунули від світського життя, спрямувавши на церковну службу. Згодом він став патріархом Градо.
Після цього дож уклав новий і надзвичайно вигідний шлюб.
Вальдрада принесла йому не лише аристократичний престиж, а й значний посаг — рухоме майно та великі земельні володіння. Точне розташування і розміри цих маєтків історикам невідомі, однак вони істотно посилили зв’язки Кандьяно з материковою Італією.
Для захисту своїх володінь і влади дож почав залучати озброєних людей з Італійського королівства. Він проводив військові кампанії проти Феррари та Одерцо, зміцнював становище власної родини й дедалі більше поводився як феодальний володар.
Саме тут почалася справжня трагедія.
Венеційці могли пробачити своєму правителю багато. Але вони не хотіли, щоб виборна влада дожа перетворилася на особисту або спадкову монархію.
Політика Кандьяно вимагала від міста значних економічних поступок. Його зв’язки з материковими володарями, посилення родини, іноземна озброєна охорона та жорстке ставлення до підлеглих викликали дедалі більше невдоволення.
Венеція поступово закипала.
11 серпня 976 року невдоволення переросло у відкрите повстання.
Дож укрився у своєму палаці разом з озброєною охороною. Оскільки повстанці не могли захопити добре укріплену будівлю, вони підпалили сусідні споруди.
Вогонь перекинувся на палац, а потім охопив значну частину міста. За повідомленнями хроністів, пожежа знищила близько трьохсот будинків, а також церкви Сан-Марко, Сан-Теодоро та Санта-Марія-Зобеніго.
Кандьяно зрозумів, що врятуватися неможливо.
Він вийшов до повстанців, тримаючи на руках малолітнього сина П’єтро, і пообіцяв виконати всі їхні вимоги.
Але його не помилували.
Дожа та дитину вбили.
Їхні тіла віднесли на міську бойню. Згодом Джованні Граденіго розпорядився поховати загиблих у монастирі Сант-Іларіо поблизу Венеційської лагуни.
Вальдрада пережила чоловіка. Після його загибелі вона врегулювала з новою венеційською владою питання щодо свого посагу та майна. У вересні 976 року вдова видала новому дожу П’єтро I Орсеоло й венеційцям документ, який засвідчував досягнення домовленості. Після цього вона назавжди залишила Венецію.
Так завершилася історія людини, яка намагалася зміцнити особисту владу й перетворити Венецію майже на родове князівство.
Після подібних потрясінь венеційці дедалі наполегливіше обмежували повноваження своїх правителів. У наступні століття дож житиме в розкішному палаці, носитиме коштовне вбрання та братиме участь у величних церемоніях. Але його влада буде оточена законами, радами й постійним контролем.
Венеційці надто добре пам’ятали, чим може закінчитися правління дожа, який починає вважати себе справжнім князем.
Можливо, саме тому історія П’єтро IV Кандьяно пережила понад тисячу років. У ній є все, що асоціюється зі старою Венецією: кохання і влада, вигідний шлюб і величезний посаг, родинні амбіції, повстання, пожежа та страшна загибель правителя разом із дитиною.
А над усім цим — місто, яке вкотре нагадало своїм правителям: Венеція належить не дожу. Дож належить Венеції.