Коли московській державі та її володарям ставало зле від вчиненого, їм на поміч одразу приходили союзники й партнери з Парижа і Вашинґтона.
Власне, красномовними свідченнями є події понад 100-річної давнини, коли країни-учасниці Антанти спершу намагалися врятувати царську, а потім узялися підставляти плече більшовицькій імперії.
Так, уже до революційного 1917 року саме британці з французами, а затим і американці, "тягли" московитів упродовж усієї Першої світової війни, адже монархія Романових не була готова до багатотисячного суцільного фронту від моря Баренцевого до Каспійського моря.
Боргова яма найбільшої за територією та найубогішої за способом проживання країни світу сягнула 150% валового внутрішнього продукту; тобто, Росія-Московія була повним банкрутом і фінансово виживала лише рахунок щомісячних платежів Туманного Альбіону у розмірі £25 мільйонів щомісяця.
Головним страхом для Антанти, особливо для французьких партнерів, був вихід московитів із війни, – тому Париж вкладався у "білогвардійський" рух і за жодних умов не хотів чути про дезінтеграцію та фрагментацію, особливо про незалежність України, Суомі, балтійських і кавказьких країн.
Зі спалахом Лютневої революції та перетворенням на Російської імперії на Російську республіку (доволі умовно насправді, формально змінилася лише назва, коли сутність ні – прим. авт.) лідери учасниць "Сердечної згоди" (франц. Entente cordiale) взялися наспіх рятувати вчорашнього союзника.
Про це яскраво написано у класичній монографії біографіста американського президента Вудро Вілсона історика Джозефа Деніелза під назвою "Ера Вілсона: Роки Війни та Після, 1917-1923":
«У травні 1917 урядовці США, Великої Британії та Японія (пізніше до них приєдналася і Франція) домовляються про таємну угоду з приводу становища Росії. Відповідно до цього документа керівники лідери названих держав:
Спершу Захід зробив ставку на "білих", але чим агресивнішими та масовішими ставали лави війська Лєніна, прийшло розуміння, що слід наводити мости з "червоними", хоча б через посередників, якими виявилися Іран, Японія та Швеція. Крім того, підписанти таємної угоди поклали на США функцію впорядкування транспортної системи на Росії, а також надання новому уряду, за яким була сила і народна підтримка, фінансову допомогу.
Японію зобов'язали постачати боєприпаси. Залаштункову дипломатичну гру взяли на себе Франція та Британія. Водночас уряди у Лондоні та Вашинґтоні визнали за Токіо право вимагати від Москви Східного Сибіру (аж до озера Байкал) як компенсацію за несплату величезного боргу».
Після воєнних здобутків більшовиків восени 1918-го – влітку 1919-го західна коаліція остаточно відмовилася сприймати рівноправними партнерами виразники ідеї "єдиної та неподільної" Росії-Московії.
Хоча французькі чиновники з дипломатами потай надавали все необхідне московитам: спершу адміралу Алєксандру Колчаку і генералу Антону Дєнікіну, а потім і барону Пєтру Вранґелю.
Натомість американці на чолі з президентом Вілсоном виявилися достоту прагматичними – конфіскували всі майно та фінанси колишніх царських урядовців і дворян, заходившись мурувати власний військово-промисловий комплекс, з якого згодом стала харчуватися совєцька тоталітарна машина сталінського типу.
«Лєнінський уряд виділив для замовлень уряду Вілсона $1 мільярд 278 мільйонів, однак до цих асигнувань влада США вже мала на рахунках конфісковані гроші уряду Кєрєнского і Львова. Ці останні вкупі з царськими міністрами заборгували понад $5 мільярдів, тому у Вашинґтоні вважали цілком правомірним розпоряджатися на свій розсуд активами дворян і чиновників уже неіснуючої імперії.
Впродовж 1917-1927 років Росія влила в американський ринок майже 15 млрд золотих рублів. Це був дуже вражаючий результат для США. Головним чином рахунок російського золота в Америці виросла військова промисловість у величезних масштабах, тоді як до Першої світової війни американська військова індустрія була в зародковому стані», – пояснює Джозеф Деніелз.
Між тим, як раніше вже повідомляв "Останній Бастіон", 124 роки тому І-й Український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького дав по зубах більшовикам у Києві, але Центральна Рада змарнувала цей успіх захисників Неньки.