Річниця першої перемоги українців над більшовиками
106 років тому І-й Український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького дав по зубах більшовикам у Києві. Жовтневий заколот зазнав поразки.
7 листопада (25 жовтня за старим стилем) 1917 вітчизняні прихильники ідей Маркса-Лєніна спробували взяти владу у вільному українському Києві. Але озброєний червоним ганчір'ям повсталий натовп голоти не врахував, що на шляху до здійснення їхньої мети стануть тісні шеренги самостійників, противники будь-якого лівацтва...
Як відомо, у той час, коли більшовики у цілковитій анархії насаджували свій режим у Петрограді та Москві, Українська Центральна Рада жила власним напруженим життям. Ніхто з її представників не чекав від нових майбутніх господарів Росії агресивних дій, адже і ті, й інші керувалися соціалістичними гаслами та лівими утопічними ідеями.
Та попри це Михайло Грушевський, Симон Петлюра і Володимир Винниченко, зібравшися на нараду, вирішували, як слід поставитися до повалення більшовиками Тимчасового уряду. Згодом Симон Петлюра, як генеральний секретар військових справ, вирушив на III-й Всеукраїнський військовий з'їзд, де доповів про Жовтневу революцію присутнім делегатам.
Цікаво, що тон дискусії на з'їзді українських вояків задавали старшини І-го Українського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького — Юрій Капкан і Микола Ґалаґан. Вони нещодавно повернулися з Румунського фронту Першої світової війни до показово мирного Києва.
Тож, коли Симон Петлюра виклав присутнім усю наявну інформацію про повалення більшовиками Тимчасового уряду, їхня реакція була цілком адекватною. Найголовнішим рішенням стало погодження організації збройних загонів охоронців на основі полку Богданівців, котрі мали захищати українську владу та стратегічні будівлі Києва.
Вже 8 листопада бійці з жовто-блакитними прапорами обсадили центральний телеграф, центральну пошту, Арсенал, мости через Дніпро, головний вокзал та кілька вузлових станцій. Та вороги України теж не сиділи склавши руки.
Упродовж 9-10 листопада білогвардійський Штаб Київської Військової Округи та Київський Військово-революційний комітет більшовиків нарізно почали озброювати своїх прихильників, вчиняючи провокації проти української влади. Апогей настав 11 листопада — хаос, революційне насильство, що вийшло з берегів, зовнішні військові небезпеки визначили розв'язання проблеми...
Крім того, представниками III-го Всеукраїнського військового з'їзду було враховано помилки, допущені владою під час липневого повстання самостійників із лав ІІ-го Українського полку імені гетьмана Павла Полуботка. Відтак з адептами ідей Маркса-Лєніна і захисниками російського Тимчасового уряду (фактично, «єдиної та неподільної» Росії — прим. ред.) ніхто панькатися не збирався.
Зранку 11 листопада Військово-революційний комітет пред'явив ультиматум Центральній Раді з вимогою добровільно передати владу більшовикам. Водночас червоні заколотники намагалися загітувати військові частини до повстання, проголошуючи давно заїжджені гасла про «мир, землю та свободу».
Але командирам полку Богданівців стали відомі подробиці більшовицького плану. Вірні Лєніну маріонетки поспішали, сподіваючися здійснити аналогічний Петрограду заколот у Києві ще до початку Всеукраїнського з'їзду Рад.
Делегатами ІII-го Всеукраїнського військового з'їзду було проведено роззброєння частин, вояки яких висловили своє бажання взяти участь у більшовицькому повстанні (всього до 7000 осіб, 200 кулеметів, 2 броньовики та 6 літаків — прим. ред.). Та, попри ці заходи, напруга в Києві не спадала — місцевий профспілковий комітет оголосив загальний страйк.
Озброєні нашвидкуруч більшовики почали здійснювати поодинокі напади на вартових у центрі української столиці. Своєю чергою підконтрольні Штабу Київської Військової Округи юнкери спробували узяти штурмом головний залізничний вокзал міста.
Спроба узяти транспортний вузол провалилася: вояки-Богданівці перебили першу лаву нападників, тож решта вимушено здалася. Згодом у середмісті українські вояки оточили будівлю Штабу Київської Військової Округи, представники якої швидко відступили далеко на Схід.
Далі настала черга червоних заколотників. Українська жовто-блакитна кіннота доволі легко виявляла їх угруповання, основну масу яких складали міська голота і загітовані робітники заводів, котрі цуралися дисципліни.
Пиятика, терор мирних киян, поодинокі вбивства і зґвалтування, реквізиція майна «на благо пролетарської революції» — саме такі «принади життя» несли в українські маси більшовики. Впродовж цілої доби 11-12 листопада полк Богданівців ліквідовував більшовицьку загрозу, зненацька нападаючи на барикади та схованки бунтівників.
Ці події у середмісті Києва змусили одноголосно прийняти 20 листопада українською владою славнозвісний ІІІ-й Універсал. Згідно з його основними положеннями було проголошено: автономну Українську Народну Республіку на території колишніх 9 губерній Російської імперії; всю владу на цих теренах передано виключно українському парламенту (Центральній Раді) та уряду (Генеральному Секретаріату); робочий день тепер був скорочений до 8 годин тощо.
Водночас після провалу озброєного повстання в Києві, уряд Владіміра Лєніна вирішив діяти шляхом зовнішнього і внутрішнього тиску на Центральну Раду. Хоча її керівники заявили про своє повне непідкорення більшовицькій Росії, прагнучи перетворити Київ в осердя нової федерації вільних республік, яка виявиться мертвонародженим дитям революції.
