Історія аналітика ЦРУ, який з'ясував ядерний потенціал СРСР у період холодної війни.
Шанувальники жанру шпигунського детективу від статті Генрі С. Лоуенхаупта, яку ми подаємо нижче, поза сумнівами, отримають справжнє задоволення – є можливість упевнитися в справедливості відомої сентенції щодо незрівнянно більшого хайпу від реального життя, ніж пропонують самовпевнені творці карколомних літературних сюжетів.
На читача, котрий знайде час і мобілізує витримку на прочитання і смакування специфічними деталями розповіді про роботу аналітика Центрального розвідувального управління США Чарльза В. Рівза у період холодної війни над з'ясуванням ядерного потенціалу СРСР за, здавалося би, абсолютно безнадійними джерелами, чекає не лише покрокове і вельми інтригуюче слідування за думкою спеціаліста, а й прикінцевий висновок – неважливих речей не буває.
Розсекречено 18 вересня 1995 року.
Одного разу в серпні 1958 р. Чарльз В. Рівз показав мені фотографію Свердловського центрального диспетчерського управління Уральських електромереж, яку він знайшов у липневому номері журналу «Огонёк». Він зауважив, що в компанії «Boston Edison Company» він контролював виробництво та протікання струму у Бостоні саме з такого диспетчерського пульту.
Чарлі був рекомендований нам підрозділом атомної енергії ЦРУ, президентом електроенергетичної компанії Нової Англії (та головою Комітету Директора ЦРУ з атомної енергії) завдяки його професійному досвіду та лінгвістичним здібностям. Його завданням було зібрати відомості про електростанції та лінії електропередачі в районі відомих або потенційних ділянок радянських атомних енергоносіїв, як основи для визначення споживання електроенергії на цих ділянках. (Вихід речовин розпаду з енергоблоку прямо пропорційний кількості енергії, яку він споживає.)
Ця робота повинна була доповнити роботу, виконувану Філією з питань електроенергії організації з економічних досліджень ЦРУ, яка намагалася оцінити виробництво електроенергії та звичайне споживання в районах атомної промисловості з метою, серед іншого, отримання шляхом умовиводів результатів споживання ядерних установок.
У символьному вигляді Чарлі працював з мегаватами або в енергетичному потоці; економічні аналітики працювали з- кіловат-годинами або у виробленій та спожитій енергії, тобто, у методиці, що відповідає змінним навантаженням у більшості звичайних галузей промисловості. На рівні керівництва існували великі сумніви щодо того, чи будь-яка з цих методик, чи їх поєднання коли-небудь дадуть достовірні оцінки стосовно споживання енергії атомної промисловості.
Звичайно, Урал був найважливішим регіоном з виробництва атомної енергії. Киштим, що знаходиться між Свердловськом та Челябінськом, був місцем розташування основного комплексу з виробництва плутонію. На північ від Свердловська, у Верх-Нейвінську, був газодифузійний завод, що виробляв U-235. Ще далі на північ, поблизу Нижньої Тури, на повністю закритій території знаходився непізнаний ядерний комплекс. Основною проблемою Чарлі було точне визначення потоку електроенергії до цих трьох об'єктів.
Радянська влада вважала виробництво, передачу та використання електроенергії на Уралі засекреченою темою. Усі опубліковані статті підлягали цензурі, а цензор знав свою справу. Поїздки в ці райони, не говорячи про поїздки до Пермі (тодішній Молотов), Свердловська та Челябінська та через ці міста, були суворо обмежені. Єдиними доступними серйозними предметами обговорення електромережі Уралу в цілому були дві доповіді розвідки, підготовлені в 1944 році для генерального штабу Німеччини
Панель на стіні на фотографії в «Огоньку» була схожа на принципову схему основних електростанцій та їхніх ліній електропередачі і підстанцій користувачів – з усією інформацією, необхідною для кнопкового та телефонного управління всією електричною системою Уралу.
Чарлі дражливо припустив, що саме те, що ми шукали - розташування місць подачі електроенергії до атомних ділянок - насправді знаходилося перед нами на цій фотографії. Звичайно, я піддався на провокацію і запропонував, щоб „ми” їх зчитали.
Чарлі лагідно посміхнувся і показав назви та вказівники, надруковані зверху, що вказувало на звичайну ретельну цензуру. Чарлі дуже толерантний до недоліків молоді; ніхто б не здогадався, що він пройшов свій шлях через боксерський ринг в якості боксера у важкій вазі.
І все-таки, я не зміг від цього відступитися. Даремно Чарлі вказував, що на фото немає цілої панелі; вона була обрізана. Цензура, мабуть, була ще ретельнішою, ніж здавалося. Він ніколи не бачив російської диспетчерської станції. Він не знав значення нечітких символів на панелі, а також не знав нікого ні в Америці, ні в Британії, хто б їх розумів.
Я продовжував його діставати. Я пропонував то одне, то інше. Обговорення тривало з перервами протягом багатьох днів. Ніколи стільки моїх аргументів не були так швидко обґрунтовано спростовані.
Проблема поступово розділилася на ряд запитань. Чи зображений був лише район Свердловська чи це являло собою значну частину всієї уральської мережі? Якщо останнє, то чи включала вона виробників електроенергії в Пермській, Свердловській, Челябінській, Курганській та Чкалівській (Оренбурзькій) областях, а також в Башкирській та Удмуртській АРСР, чи лише станції, що обслуговувалися Ураленерго у Свердловській та Челябінській областях? У Чарлі були факти, які доводили, що російська термінологія з цього приводу є неоднозначною.
Чи на панелі були зображені лише великі лінії електропередачі на 220 та 110 кіловольт, чи вона включала лише лінії напругою 35 кВ, 10 кВ або лінії із ще меншою напругою? Основна мережа електропередачі Уралу проходить загалом по лінії «північ – південь», а чи були на фотографії показані північ і південь зліва та справа, чи вони насправді були такими зашифрованими, якими здавалися?
Що було представлено в якості нерозбірливих символів на окремих прямокутних панелях? Чи вони означали лише комутатори, на які можна було очікувати під централізованим управлінням, чи вони також включали трансформатори та генератори? Оскільки кожен генератор передає три змінних струми різної фази, кожна лінія електропередачі містить три окремі провідники, і кожен комутатор є насправді трьома комутаторами: чи були вони показані окремо?
Ретельний огляд показав щонайменше два види панелей: один вид містить багато різних типів символів, а інший – менше типів. Чи могла одна панель представляти складні генеруючі станції, а інша – більш прості основні підстанції? Якщо простіші панелі були підстанціями, чи означала крапка на них комутатори або трансформатори?
Якщо припустити останнє, то можна було б оцінити у вузьких межах обсяг електрики, що проходить через великі основні підстанції. Якщо це були комутатори, то не можна було використовувати панелі підстанції для оцінки потоку електроенергії, бо його довелося би обчислювати на основі теорії мережі, виходячи з кількості ліній електропередачі та потужності генераторних станцій, підключених до них.
Якщо більш складні панелі представляли собою генеруючі станції, то крапки на них на стороні, протилежній від ліній електропередачі, могли являти собою турбогенератори. Кількість таких крапок на панелі могла бути ототожнена із тією станцією, яка мала таку кількість генераторів.
Тут у Чарлі було кілька соломинок для порятунку у неосяжному морі відсутності інформації. У 1957 році британська делегація з енергетики відвідала Середньоуральські ГРЕС (регіональна електростанція) на півночі від Свердловська та Південно-Уральські ГРЕС за межами Челябінська. У них точно було 5 і 8 турбогенераторів відповідно. Разом з цим, це були переважно припущення.
Чарлі мав єдине посилання з преси на одинадцятий та дванадцятий котли електростанції в Нижній Турі поблизу таємничого північного комплексу, але жодного способу співвіднести кількість котлів із кількістю турбогенераторів. Він знайшов короткі посилання на 6 або 7 турбін на Верхньотагільській ГРЕС поблизу Кіровграда, принаймні на 5 турбін у Сєрові на крайній півночі.
Він знав, що Аргаяська ТЕЦ (паро-теплоелектростанція), що, ймовірно, обслуговувала Киштим, досягла "повної потужності " в 1957 році, але не мав уявлення про кількість турбін чи їх розміри. Він знав про існування "великої" генеруючої станції на схід-південний схід від Свердловська, у Каменськ Уральському, що забезпечує головним чином місцевий алюмінієвий завод, і двох електростанцій, що забезпечують місто та місцеву промисловість у Нижньому Тагілі на півночі. Він мав посилання на десятки менших станцій.
Таким чином, "ми" зіткнулися з безліччю варіантів, які необхідно було чітко зрозуміти, перш ніж прийняти будь-яке рішення. Мета цих попередніх (хоча і тривалих) дискусій між Чарлі та мною полягала в тому, щоб структурувати проблему, щоб вибір став зрозумілим, а маловірогідні рішення були відсіяні. Як тільки це було всебічно пропрацьовано, тип доказів, між альтернативами яких необхідно було зробити вибір, міг бути раціонально обговорений та виявлений.
Одного дня настало прозріння. Чарлі впізнав велику панель в лівому нижньому куті світлини як Камську гідроелектростанцію поблизу Пермі. Станція була незвичною, з 24 маленькими гідроелектрогенераторами. Коли я заперечив, що вказівник навпроти панелі затіняв кількість генераторів на ній, Чарлі лише знизав плечима. Панель була настільки довгою, що на ній повинно бути багато генераторів; але те, що він впізнав за схемою в радянському галузевому журналі, - це з'єднання його ліній електропередачі!
Звідси він продовжив: радянська влада опублікувала інформацію про те, що у 1955-57 роках було збудовано дві лінії по 220 кВ від Камської ГЕС до Південної підстанції, що обслуговує Свердловськ. Там їх з’єднали з лінією на 220 кВ, що відходила зі сходу, з Каменська; але брала початок з південноуральських ГРЕС і проходила на північ через Шагольську підстанцію у Челябінську.
Південна підстанція Свердловська, отже, знаходилася посередині фотографії як велика вертикальна панель, Каменськ - маленька панель над її правим краєм (лінія електропередачі, очевидно, проходила повз, не з'єднуючись), Південноуральська ГРЕС - велика горизонтальна панель в крайній правій частині, і Шагольська підстанція – панель зліва над її верхнім краєм.
Якщо він правильно зчитав символи турбогенераторів, на Південноуральській ГРЕС було показано 8 з них, що відповідало спостереженням британської делегації з енергетики від 1957 року та принциповій схемі турбін і котлів на цій станції, надрукованій на задній обкладинці червневого номеру журналу «Теплоенергетика» за 1957 рік. Що стосується Середньоуральських ГРЕС на північ від Свердловська, то їх локалізували символи на другому зліва від Південної Підстанції горизонтальному прямокутнику, що позначали 5 турбогенераторів, як зазначила британська делегація з енергетики.
Попередньо визначивши ці станції, Чарлі, принаймні, міг також зробити висновок, що, за великим рахунком, було зображено лише лінії електропередачі на 220 кВ та 110 кВ і що панель, ймовірно, охоплювала весь Уральський та сусідні регіони, орієнтовані приблизно на південь з правої сторони, на схід у напрямку до верху, та на північ зліва.
Отже, первинна лінія на 110 кВ, що простягалася по Уралу на початку 1940-х років, відповідала більш-менш горизонтальній лінійній структурі, що пролягала вздовж цілої панелі приблизно на півшляху вгору. Таким чином, як це робиться при складанні головоломки, Чарлі знайшов кілька фрагментів, які дозволяли розпочати структуризацію фотографії та цікаве компонування посередині неї.
Чарлі знадобилося ще три місяці, щоб запевнитися у розумінні всіх деталей на фотографії, і ще два місяці після цього, щоб опрацювати всі висновки. Пізніше він сказав, що використав 103 посилання з радянських газет і технічних журналів, 4 доповіді після відвідання делегацій, 11 звітів про повернення військовополонених і, вірогідно, 25 місцевих фотографій. Хоча ці цифри можуть здаватися невеликими в тому сенсі, що він, ймовірно, згадував лише більш важливі параметри інформації, але вони ілюструють величезну кількість деталей, які він повинен був зібрати, щоб досягти своєї мети.
Йому допомогли кілька щасливих випадковостей. По-перше, він знайшов в № 12 журналу «Электрические станции» за 1948 рік короткий звіт про триденну конференцію в Москві, під час якої був викладений основний план розширення енергетики на Уралі.
Він скрупульозно дотримувався цього в опублікованому детальному плані передбачуваного розширення здебільшого для атомної енергії, і виявилося, що він мав рацію. По-друге, в кінці 1958 р. радянська влада опублікувала книгу, присвячену 40-й річниці електроенергії на Уралі під назвою «Энергетика Урала за 40 лет», яка містила багато корисної інформації, не в останню чергу - офіційну схему енергетичної мережі Уралу в 1945 році. (Див. малюнок 2).
По-третє, були із запізненням відновлені два аеростати з фотообладнанням, на яких були показані сліди лінії електропередачі на півдні та на заході від Свердловська та в районі Нижнього Тагілу. Нарешті, він знайшов копію фотографії з «Огонька» за липень 1958 року, яка була трохи обрізана зверху. Це дозволило йому зробити висновок про існування підстанції на 220 кВ у Верх-Нейвінську, ймовірно, для газодифузійного заводу U-235, про що не було зазначено в оригінальному примірнику.
Навіть після того, як Чарлі точно встановив, що саме містилося на видимій частині панелі на фото (див. накладку на малюнку 2 - завершене топологічне креслення), у нього виникли кілька великих проблем. Нескладно було визначити розташування трьох атомних енергетичних комплексів: Киштим у правій середній частині, Верх-Нейвінськ у лівій центральній верхній частині, та Нижня Тура, ймовірно, з лівого краю, оскільки вони були представлені великими підстанціями, що не були потрібними для обслуговування міст.
Тоді, припустивши, що велика електростанція на крайній півночі в Сєрові не була включена у видиму частину панелі, він зміг зробити висновок, що великий прямокутник у верхній лівій частині - це Нижньотуринська ГРЕС; але до кінця 1958 року він не міг бути впевненим, оскільки у жодному із семи посилань на станцію, які він мав, не була зазначена загальна кількість генераторів. Том книги до сорокарічного ювілею із згадкою про турбогенератор № 9, що відповідало дев’яти крапкам на фото, нарешті підтвердив його умовиводи.
Проблеми почалися з того, що лінії між Камською гідроелектростанцією та Нижньотуринською ГРЕС були обрізані лівим краєм світлини, так що неможливо було розшифрувати цю ділянку мережі шляхом підрахунку відомих підстанцій. Чарлі повинен був би почати із Свердловська або Челябінська (з їх складними схемами генерування та використання) та працювати звідти.
Але навіть його розуміння району Свердловська мало вади, як не дивно, через те, що лінії електропередачі, що виходили з Нижньотуринської ГРЕС, яка знаходилася на відстані більш ніж 100 миль на північ, були обрізані зверху фотографії: технічна преса зафіксувала будівництво двох ліній електропередачі на 220 кВ звідти до Свердловська, але на фото було показано лише одну лінію, що вела до Свердловської Південної підстанції з півночі.
Чарлі підходив до проблеми логічно, крок за кроком. Спочатку він зібрав усі звіти військовополонених та знімок ліній електропередачі цілого району Свердловська, отриманий при наземній фототопографічній зйомці. (Більшість із них дісталися йому в результаті загальних вимог, які він розповсюдив за два роки до того).
Він наносив кожне посилання на великомасштабну карту, порівнюючи результати із тим, що він очікував. Значним недоліком було те, що він не знав розташування Південної підстанції в межах 20 миль; це була та Свердловська підстанція, яку він точно ідентифікував на панелі.
За відсутності будь-яких звітів дипломатів чи військовополонених, які б ідентифікували південно-північну 220-кіловатну лінію, яка б проходила через Свердловськ, він мав розглянути можливість того, що Південна підстанція була насправді вигаданою назвою підстанції, що обслуговувала газодифузійний завод у Верх-Нейвінську на півночі.
Нанесення всієї інформації з додаткових джерел дозволило йому встановити петлю напругою 110 кВ зі Свердловська на схід через Каменськ, на північ через Красногорськ, Сінарськ та Асбест, а потім назад у Свердловськ. Він також мав уривки відомостей про те, що виглядало як петля від Середньоуральської ГРЕС на північ від Свердловська, на захід до Первоуральська, потім на південь до Ревди та Дегтярки, а потім, можливо, або назад на схід до Свердловська або північніше до Полевського. Більша частина цієї петлі була захована переднім планом на знімку в «Огоньку».
Потім, дослідивши фотозйомки всіх аеростатів в районі Уралу, він виявив на заході від Свердловська слід ліній напругою 220 кВ від Камської гідроелектростанції до Південної підстанції в точці, що знаходилася значно південніше від очікуваного маршруту.
Це довело, що Південна підстанція була розташована чітко на південь від Свердловська та південніше від будь-якої іншої невідомої підстанції, яка могла б обслуговувати Свердловськ. 85 миль лінії напругою 220 кВ, побудованої, як повідомлялося, між Південною підстанцією та Каменськом на сході (що з'єднується з південною гілкою від Шагола/Челябінська), були з високою точністю виміряні на карті.
Дослідження іншої фотографії з аеростату підтвердило, що між Південною підстанцією та Полевським не було лінії на 220 кВ. У той же час на ній було зображення 110 кВ ліній між цими двома локаціями, і можна було встановити по ширині сліду між деревами, що ця ділянка Уральської електромережі складалася, ймовірно, з двох ліній напругою 110 кВ. На диспетчерській панелі Полевський став прямокутником одразу праворуч від Південної підстанції, а також кінцевою ділянкою петлі на 110 кВ через Первоуральськ та Дегтярку.
Саме у виданні до сорокарічного ювілею уральської енергетики було знайдено відсутню лінію 220 кВ від Нижньої Тури «до Свердловська». У ньому зазначалося, що 102 милі першої такої лінії були введені в експлуатацію в серпні 1951 року.
Чарлі методично відміряв 102 милі від Нижньої Тури вздовж залізниці, і виявив, що він досяг Верх-Нейвінська, а не Свердловська. Він відміряв ще декілька відстаней лінії електропередачі і звіряв їх зі всіма посиланнями у пресі, які він мав у своїх матеріалах, на відповідність кількості миль ліній електропередачі, побудованих щокварталу чи щороку.
Усі ці цифри були пояснюваними. Таким чином, незважаючи на те, що лінії напругою 220 кВ від Нижньої Тури до Верх-Нейвінська були обрізані на світлині в «Огоньку», йому вдалося довести існування двох таких ліній і показати, що на той час від Верх-Нейвінська до Південної підстанції простягалася лише одна з них.
Згодом в Ісландії знайшли у воді та відновили аеростат з фотообладнанням. За його допомогою було доведено, що 220-кіловатна смуга відведення обійшла Нижній Тагіл, так що вся мета Нижньотуринської ГРЕС полягала в постачанні невідомого атомного виробництва в Нижній Турі та заводу U-235 у Верх- Нейвинську.
Як тільки це все було опрацьовано, всі інші дані про решту території на півночі Уралу швидко склалися в єдину картину. Верхнотагільська ГРЕС була ідентифікована нижче правого краю Нижньотуринської ГРЕС, і, як видно, на момент фотографування мала 5 діючих генераторів, а не "6 або 7" (а датою фотографії, встановленою таким чином, був проміжок від середини 1957 р. до липня 1958 р.). Можна було з упевненістю встановити, що електропостачання Верх-Нейвінського комплексу здійснювалося по семи лініях напругою 110 кВ та трьом лініям на 220 кВ.
Коли місце розташування Полевського на панелі було чітко встановлено, невдовзі стала зрозумілою також мережа ліній електропередачі Південного та Східного Уралу. Аргаяська ТЕЦ була ідентифікована як велика панель вгорі і зліва від Шагольської підстанції, і, як видно, мала сім турбін. Виявилося, що подача електроенергії (і пари) на ділянку реактора у Киштимі здійснювалася в основному з Аргаяської ТЕЦ із резервним потоком з усіх сусідніх станцій на півночі, півдні та заході.
Отже, у квітні 1959 р. Чарлі зміг впевнено стверджувати на підставі теорії мережі, що електропостачання на виробничий завод U-235 у Верх-Нейвинську становило 1000 мегават плюс-мінус 15 відсотків, або приблизно половину того, що споживав комплекс Oak Ridge у Сполучених Штатах.
Він оцінив, що споживання електроенергії плутонієвим реактором у Киштимі становило 150 мегават плюс-мінус 30 відсотків. До 100 мегават, очевидно, споживалися непізнаним комплексом поблизу Нижньої Тури на півночі. Повна історія та ретельно опрацьована оцінка електропостачання атомних об'єктів на Уралі з 1947 по 1957 рік були попереду у співпраці з економічними аналітиками: посилання за посиланням та звіт за звітом.
Чарлі мав отримати підтвердження своїх теорій і умовиводів протягом року, це надто рідко трапляється в розвідувальній справі, за винятком випадків, коли стаються катастрофи. У липні 1959 року розвідувальний літак U-2 сфотографував і Нижню Туру, і Верх-Нейвінськ, а Киштим був покритий хмарами.
Чарлі опинився прямо перед розташуванням підстанції у комплексі в Нижній Турі, який виявився майданчиком для виготовлення та зберігання ядерної зброї. На газодифузійному заводі у Верх-Нейвінську були підстанції, подібні до тих, існування яких встановив Чарлі, хоча одна з них була обрізана з фотографії в «Огоньку».
Його думка про те, що крапки, найближчі до ліній електропередачі, являли собою комутатори, а не трансформатори, виявилася вірною, а його рішення оцінити споживання електроенергії від ліній електропередачі та генеруючих станцій, а не від підстанцій, отримало своє підтвердження.
Детальне дослідження фотографії з U-2 показало, що його оцінка споживання електроенергії у Верх-Нейвінську була лише на 10 відсотків завищеною, що насправді є надзвичайним досягненням для фотографії, яка пройшла цензуру.
Генрі С. Лоуенхаупт