Поки ми, українці, у купі й поки, попри все, злі та готові до бою – нас не зламати. Суспільство мусить перестати чубитися на радість ворогу.
Постійне питання від диванних адептів "зрадоперемоги" – «Коли ж воно все закінчиться?» – вже вкрай дістало. Та хтозна-коли, не питайте!
Середня за розміром європейська країна воює з країною розміром у 1/6 суходолу. Порівняймо:
І щó, що їхні найпросунутіші літаки – це висмоктування й обсмоктування ще американських F-15! Вони у них є, а у нас нема.
Байки про чмобіків – це прикольно, да. Тільки у нас теж із Рембо – біда: хтось загинув; хтось каліка; а хтось тільки у "Tik-Tokу" Ремби, а на ділі – пусте місце.
Тих, хто ще вміє і може – таких не багато. Тож, війна ця не на один рік, звісно, якщо не станеться якась щаслива випадковість.
Якщо ж почати розповідати про "порядочки" армійські, про "художества" наших "сонечок в одностроях", про медицину нашу військову і як вона ламає через коліно медицину цивільну, про "хитрожопих" аферюг, які попримазувалися до війська на всіх рівнях і роблять гроші та політичний капіталець, у вас, вельмишановне панство волосся дибки стане. Причому, по всьому тілі та так і залишиться сторчака!
Добре, якщо ще й не посивіє, як на горилі, проте ж іноді, дивлячись на те все, дивуєшся, як ми взагалі ще тримаємо фронт та ще й наступати намагаємось. Ну, то таке...
Війна – це завжди хаос і безлад. Головне нам не впадати в смуток і не розчаровуватися, бо поки ми в купі й поки, попри все, злі та готові до бою – нас не зламати.
І ще... Не було, нема і не буде жодного контрнаступу, адже це не той вид бою, але буде наступ, наш наступ, оскільки війна ця – на довго і ще ми багато крові побачимо, не зваблюйтесь на переможні реляції у "2-3 тижні".
Автор – Олександр Писаревський, фаховий історик-краєзнавець, ветеран АТО/ООС і боєць підрозділу Територіальної оборони міста Дніпро