Не такий страшний Дональд Трамп, як вітчизняна влада. Вочевидь, прислуга олігархів грабує награбоване передчуваючи свою погибель.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).
Швидше за все, у США до влади прийде Трамп — і нам... сракамотика! Трамп обрав на віцепрезидента реднека-кар'єриста, який написав кілька неприємних для України колонок — і нам... теж сракамотика.
Нинішня Україна ходить по хиткому лезу: або стрибаєш в останній вагон Заходу, або стаєш рабом Орбана-Путіна-Сі Цзіньпіня. Безправним таким рабом, у якого забирають всі ресурси та ідентичність, — і влаштовують елітоцид.
Якщо ми говоримо про сюрпризи від Заходу — то в демократії таке трапляється. Якщо ви думаєте, що західники у великому захваті від того, кого наобирала українська демократія і з ким доводиться працювати, то далеко ні.
Так трапилося, що українське суспільство десь як рік кинуте напризволяще. Влада з ним не розмовляє, як з дорослими людьми, влада навіть самоусунулася від таких складних речей, як розтлумачити мобілізацію, поговорити із суспільством про можливі межі компромісів.
Усе це породжує страждання накачаних інстадівиць на Балі, що треба просто пересунути кордони 1991 року й от тоді ракета типу Х-101 точно не поцілить по дитячій лікарні. Насправді ж ні!
А чому? Ну, бо кордони точно не перешкода подібній стратегічній зброї, а от відсутність чесних розмов і щоденне бомбардування вкрай «приємними новинами» то про Колю Тищенка, то про Безуглу, то про потужного «слугу»-мажоритарника з Охтирки, який намагався змародерити 3 мільйони гривень у постраждалої громади — не сприяє довірі.
Тому й беруться 44% тиловиків згодних хоч на якийсь мир. Тут важливо підкреслити, й у статті на шпальтах видання «Дзеркало тижня» це підкреслили — мова йде саме про тиловиків; фронт і пасіонаріїв, які піклуються про той фронт — ніхто нічого не питав.
А ще ж є втома від того, що стоїть політичний процес і подекуди з ностальгією згадуєш той 2016, коли місяць на прем'єрство сватали Гройсмана. Приблизно стільки ж була коаліціада в уряді.
Журналісти тоді ночували на порогах партійних офісів, щодня була змагальність кількох фракцій і це породжувало непогані ідеї. Нині навіть прізвища якихось виконувачів обов'язків пам'ятати не треба.
Бо коріння буде або в розвагах кварталу, або якийсь черговий дружок Татарова та Єрмака... Тож оцей застій набагато гірше за молодого кар'єриста з Огайо, який може змінити думку про Україну, якщо відчує, що йому це вигідно.