Відповідний указ 1 листопада 1991 року підписав щойно обраний перший президент Чеченської республіки Джохар Дудаєв.
Документ, ухвалений відповідно до засад міжнародного права, ґрунтувався на липневій Декларації про суверенітет і результатах жовтневого всенародного волевиявлення чеченців.
Одностороннє проголошення незалежності Ічкерії спровокувало владу РФ на військову агресію (у 1994-1996 і 1999-2009 роках) з метою повернути країну під свою окупацію.
Знаково, що на той час чеченський народ у більшості своїй проявив неабияку прихильність ідеям демократії та правам людини, в надії отримати схвалення на власне усамостійнення з боку міжнародної спільноти.
Так, відомо, що у виборах 27 жовтня 1991 року взяли участь 458 тисяч 144 особи, котрі становили 72% від загальної кількості населення Ічкерії (638 тисячі 608 осіб).
За доволі прозорим процесом голосування стежили десятки міжнародних спостерігачів, включно з представниками країн Балтії та Грузії, а також велика кількість журналістів.
Генерала Джохара Дудаєва підтримало 90,1% виборців, уповноваживши негайно розпочати втілення у життя Декларації про суверенітет, від'єднавшися від РФ.
9 листопада 1991 року у місті Грозний, в будівлі драматичного театру імені Ханпаші Нураділова, відбулася інавгурація першого президента Чеченської республіки, а вже 27 листопада — Дудаєв підписав указ "Про націоналізацію озброєння і техніки військових частин ЗС СРСР, розквартированих на території Ічкерії".
На початку березня наступного 1992 року парламент Чеченської республіки затвердив Основний Закон країни, юридично закріпивши свою остаточну державну незалежність.
Однак подальші події показали, що надії чеченців на демократію, міжнародне право і міжнародну спільноту виявилися марними.
Бо вчинена Кремлем багаторічна бійня в Чечні, була оголошена на Заході "внутрішньою справою Росії", в яку, крім українських націоналістів і арабських добровольців, не захотіли втручатися заради підтримки маленького, але гордого кавказького народу.