Чим довше затягується війна, тим важливішими стають ресурси. А чи відомо вам, який головний ресурс на війні?
Зброя, боєкомплект, ситуаційна обізнаність і об'єктивні розвіддані? Грамотне планування та керівництво? Союзники із партнерами? Гроші? Так, це все важливо, але...
Звісно війна це не про «щастя, здоров'я, многая літа», а радше про бруд, піт і смерть, що чигає навколо. Проте вирішить долю війни не чудо і не Wunderwaffe, а український солдат на полі бою.
І, якщо у мирний час «життя» людини є найвищою цінністю, то у час війни життя найкращих представників озброєної частини нації — її вояків, є безцінним. Відчує це український солдат і проблем із мотивацією, психологією, мобілізацією стане кратно менше.
Людяність в її найкращому вимірі була візитною карткою найкращих полководців усіх часів. Александр Македонський, Юлій Цезар, Наполеон I Бонапарт за переказами знали своїх солдатів поіменно, у критичних ситуаціях вели у бій і крайніми виходили з нього.
Вони їли разом із «рядовими» їхню грубу їжу, не гребували допомогти, коли бачили таку необхідність, не гребували відстояти нічну стійку після важкого переходу, обходили всі позиції, крайніми лягали та першими вставали. Берегли солдат...
Недарма ж «стара гвардія», вояки що пришли з Наполеоном не один похід, мали найвищі почесті та були найгрізнішими для противника. Адже за любов і довіру командира готові були платити сторицею.
Приклад воєначальника показав Святослав Завойовник. Він «возів же за собою він не возив, ні котла [не брав], ні м'яса [не] варив, але, потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину [і] на вуглях спікши, [це] він їв. Навіть шатра він [не] мав, а пітник слав і сідло [клав] у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до [інших] земель [послів], кажучи: хочу на вас іти».
Скромність і товариськість — риси головного командира УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича, які відмічали всі його підлеглі. За невиправдану втрату вояка в УПА (фактично армії смертників!) могли покарати стратою командира. А мінімальним покаранням було розжалування в рядові та відправка на найнебезпечнішу ділянку.
Ось, як цінував життя своїх підлеглих, присуджений до смертної кари Степан Бандера (про що свідчив на суді): «Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік із переконанням, що втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втрати життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького».
Важливо, щоб дим і бруд війни не затьмарив це розуміння. Ця війна ведеться за Свободу країни та виживання нації, а нацією (її найкращим представником) і є отой солдат на невідомій еСПешці у богом забутій балці, тому найважливіше:
І тут роздавання орденів має йти знизу до верху. Спершу «сіль землі» вояк, а вже далі командири та офіцери, які всі зробили, щоби зберегти його життя і виконати завдання.
Спільне поводження побуту, без надмірних ієрархій поза бойовими умовами, краща мотивація, ніж сотні паперових наказів. Побратимство, а не самодурство більше мотивує!
У цій асиметричній війні нації проти імперії — це головне. Імперія, як чорна діра, живе приростом територій як самоціллю, в якій життя вояка ніщо, бо вони ж «за ценой нє постоят», а життя солдата — «капєйка».
Для нації зберегти життя вояка — це зберегти та забезпечити шанс на перемогу в майбутньому. Вояк зараз «альфа» і «омега» нашої держави, тож підняти на нього голос, руку, проявити неповагу у тилу має розцінюватися як найвищий злочин проти держави.
Загалом любіть і бережіть вояків, а вони відплатять стократ; навіть при потребі життям. Але це має бути внутрішня мотивація вояка, мотивація командира зробити все, щоб життя вояка зберегти.