У цей день 114 років тому Фінляндія виборола самостійність. Фіни скинули з себе колоніальне ярмо і заходилися мурувати державність.
Певно, що досвід маленької, проте гордої північноєвропейської країни, – доволі показовий та важливий для сучасної України. Адже він не тільки унаочнює якісь позитивні чи неґативні сторони цього тривалого процесу, але й оприявнює чіткі паралелі нашої спільної історії.
Остаточне утвердження фінської нації відбулося завдяки траґічним подіям Першої світової війни (1914-1918) та руйнації Московської імперії. Проблеми революційних подій 1917 року у поліетнічній і багатоконфесійній монархії Романових довершили зростання національної свідомости серед політичної еліти фінів, котрі з січня по травень 1918 року відстоювали у боях із місцевими та заїжджими більшовиками щойно проголошену незалежність.
Для країни Суомі, котра з 1809 року була автономним Великим князівством у складі царської Московії, 1917-й рік став поворотним. Попри шалену пропаґанду поціновувачів Карла Маркса, відбулася консолідація всіх суспільних верств в ім'я отримання повної свободи та національного суверенітету.
Славетний холодноярський осавул Юрій Горліс-Горський у своїй статті "Фінляндія" згодом так відгукнувся про прагнення фінів бути самостійними: «Загроза з боку червоної Москви автоматично довела фінів до політичної єдности. Надалі існують політичні партії, є демократи та націоналісти, але зникли політична боротьба і сварки. Всі об'єдналися під одним гаслом: Фінляндія і тільки Фінляндія! Кожний на своєму місці працює під цим гаслом, відкидаючи набік другорядне».
Лютнева революція призвела до важливих економічних, соціальних, політичних змін на її теренах. Після зречення останнього царя Ніколая II розпочалися рухи багатьох націй за встановлення власних держав. В результаті визвольних рухів незалежність проголосили: Фінляндія, Україна, Естонія, Білорусь, Литва, Латвія, Грузія, Туркестан...
Проте кривава рука більшовицького ката прагнула жнив. Відтак орґанізаторам Жовтневого заколоту незалежність колишніх провінцій поліетнічної Московської імперії бачилась історичною помилкою, яку варто викосити під корінь.
Захоплення поплічниками Владіміра Лєніна Зимового палацу і будівлі Смольного інституту у Петрограді законно обрана влада Фінляндії, яка тоді була уособлена вже демократично сформованими парламентом – Едускунтою та Сенатом, – сприйняла за сиґнал небезпеки. Фіни хотіли заручитися військовою підтримкою кайзера Вільгельма ІІ, аби не дати більшовикам поткнутися далі на Захід.
Однак уряд Німецької імперії вирішив дотримуватися вичікувальної позиції, обмежившися лише матеріальним постачанням збройних сил новопосталої з попелу "Великої Війни" держави. Своєю чергою, Лєнін з однопартійцями готовий був формально визнати незалежність Фінляндії, оскільки побоювався дій, що могли бути витлумачені його однодумцями в Європі як національне гноблення, а відтак завадили б розгортанню обіцяної "світової революції пролетаріату".
Тим часом у Гельсинкі, на тлі постійних суперечок між націоналістами та консерваторами з одного боку, і соціал-демократами – з іншого, 28 листопада 1917 року депутати Едускунти взяли на себе вищу державну владу в країні Суомі. Народні обранці уповноважили Сенат підготувати проєкт майбутньої Конституції незалежної держави.
4 грудня пропонований Основний Закон передано на розгляд крайового парламенту, а голова уряду Пер Евінд Свінгуфвуд оголосив маніфест "До народу Фінляндії", який пізніше стали називати Декларацією незалежности. Цей документ заявляв про намір змінити державний лад Суомі, а також містилося звернення "До влади іноземних держав" із проханням визнати суверенітет фінляндського народу.
Одночасно з цим Сенат представив Едускунті низку інших законопроєктів, покликаних полегшити здійснення найбільш невідкладних заходів із реформування майбутньої самостійної Фінської Держави до того, як Конституція набуде чинности. Голову крайового уряду Свінгуфвуда проголосили прем'єр-міністром і тимчасовим верховним правителем країни.
Тим часом на варту збереження проголошеної державної самостійности молодої країни стали колишні фінські добровольці-єгері, котрі билися на проти московитів у лавах армії Вільгельма ІІ. Ще в травні 1917 року деякі з них утворили у Гельсинкі "Активний Комітет" і розгалужену мережу військово-патріотичної орґанізації "Охоронного Корпусу", заклавши підвалини майбутньої армії Фінляндії.
Натомість радикально налаштовані соціал-демократи разом з іншими лівими силами утворили за більшовицькими лекалами загони "Червоної гвардії", котрі у кінці січня 1918 року проголосили Суомі "соціалістичною робітничою республікою" з владою совєтів. Це державне утворення, за переконанням Лєніна, мало у найближчому майбутньому приєднатися до великого союзу з центром у Москві; але, як добре знаємо, цьому статися не судилося.
Політична еліта Фінляндії на чолі зі Свінгуфвудом, отримуючи матеріальну підтримку зі Швеції, формує незалежний національний уряд у провінційному фінляндському місті Вааса, побоюючися "червоного терору". Тоді ж відставного царського офіцера Карла Ґустафа Еміля Маннергейма призначили командувати новосформованими нашвидкуруч збройними силами, щоби перешкодити поширенню більшовизму на всю Фінляндію.
Розгорілася громадянська війна, що тривала 111 днів – до 16 травня 1918 року. Цей запеклий конфлікт "червоні" виявилися не в змозі виграти, попри значну підтримку більшовиків Лєніна, адже на допомогу Маннергейму прийшли шведські добровольці та реґулярна німецька армія у вигляді Балтійського експедиційного корпусу.
Вже у квітні 1919 року нарешті була прийнята перша Конституція незалежної Фінляндської республіки, а президентом було обрано шведа за національністю, але фіна по духу – Каарло Юго Стольберґа. Спірні питання з більшовиками були улагоджені завдяки мирній угоді, укладеній в естонському місті Тарту у жовтні 1920 року.
Московія ще двічі буде намагатися загарбати Суомі у кривавій війні за переділ Європи – в 1939-1940 і 1941-1944 роках, але так і не досягне своєї мети. Фінляндія, попри значні людські й територіальні втрати, вистоїть і збереже незалежність, ставши на шлях національного розвитку та розбудови держави загального суспільного добробуту.
Що ж у підсумку? Головною причиною такого разючого успіху фінів був палкий патріотизм і якісне формування національної свідомости у ХІХ – на початку ХХ століть, якому іноді навіть сприяв московський царат (порівняльний аналіз цих процесів здійснено тут – прим. авт.).
Тодішня еліта Суомі, чиє коріння було пов'язане з народом, здебільшого дбала про націю, її всебічний розвиток і не марила соціалістичними утопіями. Ба більше, після поразки у громадянській війні 1918 року деякі соціал-демократи озброюються націоналістичною риторикою, ставши запеклими критиками совєцького режиму, чим повернуть собі довіру народу.
В Україні, як ми знаємо, спостерігалася цілком протилежна ситуація. Влада під проводом талановитого історика, але невдалого політика Михайла Грушевського та соціаліста Володимира Винниченка висувала гасла, проте ніяк не підкріплювала їх діями, сподіваючися на добру волю Москви, а тому програла власну державу носіям антиукраїнської ідеолоґії, котрі невдовзі спричиняться до масштабного геноциду – трьох Голодоморів 1921-1923, 1932-1933 і 1946-1947 років.