Державність вимірюється не гаслами в телемарафоні. Вона вимірюється здатністю зберегти промисловість і людей у час найтяжчого випробування.
Уявіть собі ранок понеділка. Тисячі робітників у Горішніх Плавнях збираються на зміну, але замість звичного гулу комбінату чують зловісну тишу.
Ця тиша означає одне: підприємство, яке годувало місто, підтримувало регіон і забезпечувало країні валютні надходження під час війни, змушені зупинити.
І зробили це не російські ракети. Його зупиняють бюрократичні перепони, заблоковане відшкодування ПДВ, арешти рахунків та ухвали місцевих суддів, які начхали навіть на рішення Верховного Суду.
У київських кабінетах плутають прізвища акціонерів із долями реальних людей.
Коли силовики чи податківці вилучають з обігу комбінату декілька мільярдів гривень, вони не бачать машиніста екскаватора, збагачувальника чи вчителя в Горішніх Плавнях.
Вони бачать папери.
Але Полтавський ГЗК — це не просто приватний бізнес. Це містоутворюючий хребет. Це сотні мільйонів гривень податків, з яких фінансують ЗСУ, та зарплати тисячам людей.
Замість точкової роботи проти підсанкційних осіб держава взяла сокиру й рубає по робочих руках.
Історія вчить. Але чи вчаться наші чиновники?
А що маємо сьогодні?
Виїзна ТСК Верховної Ради на чолі з Олексієм Гончаренком, офіційні звернення депутатів міської ради, петиції людей... І у відповідь — глуха стіна та нові арешти.
Хто виграє від зупинки комбінату?
Хто програє? ПРОГРАЄШ ТИ. Робітник без зарплати. Місто без бюджету на лікарні. Солдат на фронті, чиє забезпечення фінансувалося із цих податків.
Державність вимірюється не гаслами в телемарафоні. Вона вимірюється здатністю зберегти свою промисловість і людей у час найтяжчого випробування.
Комбінат — це люди. А без людей немає України.
Автор: Volodymyr Pazynych