Поки фронтовики наче леви б'ються з отетерілою навалою російських шакалів, в українському тилу панує безлад. Панікери брешуть про Донбас.
Давайте я вам розкажу, як учасник бойових дій на Південному фронті, за Покровський напрямок. Тут зараз справді пекельне пекло, але ніхто із нас, хто у пікселі зі зброєю у руках, не збирається здавати й не здасть ворогу це важливе місто.
Як вам це апокаліптичне від наших, боронь боже, «воїнів клавіатури». Їх хлібом не годуй, дай розповісти чутки від тещі-сестри-тітки про здачу міст і сіл Донбасу: «За Курською ейфорією не забувайте, що за Покровськом Дніпропетровська область!».
Ууу-ууу! Страх і жах. До Покровська ще треба дійти, а потім... потім його (якщо у москаликів стане сил) ще треба взяти, а вже у декого мурашки по дивану побігли, бо ж одразу за Суджею — Сумщина!
От днями був із побратимами у прифронтовій Петропавлівці, якихось 25 кілометрів до того самого Покровська. Стоїмо на світлофорі, значить, підходить місцевий дідок і каже наступне:
– Ви ваєнний?
– Та воєнний, воєнний, хіба не видно?!
– Ну шо, Покровськ уже здáлі?
Дивимося на нього отетеріло. Невже людина вірить, що ми здамо нашу землю ворогу? Кажу:
– Та щас! Менше московитів по тєлєку дивіться.
– Так правду ж кажуть...
– Ідіть, дідусю, від гріха, куди якомога далі.
Пожував губкою дідок і пішов собі далі піском трусить. Прикро лишень, що таких дідків чим далі від лінії бойового зіткнення, — тим ціле юрмисько, котре не фільтрує отриману із блакитних екранів інформацію.
Автор – Олександр Писаревський, ветеран АТО/ООС і боєць тактичної групи «С» (Сальвадор) Сил Територіальної оборони ЗСУ