Таке враження, що США повернулися у світ Білла Клінтона з єльцинською росією і місією МВФ у Москві.
Основний показник підготовки країни до війни або характер ведення самої війни – це розмір військового бюджету.
Проблема цього аналізу полягає у тому, що номінально витрати весь час зростають за рахунок інфляції.
Тому використовують такий показник як оборонний бюджет до ВВП у відсотках.
Це більш-менш адекватний показник, який демонструє реальне нарощування оборонних можливостей держави.
Наприклад, військові витрати України у 2024-му році становитимуть до 25% ВВП (без урахування позабюджетних поставок з боку західних партнерів). А з ними і всі 50%.
Витрати рф на війну у 2024-му збільшаться до 6% ВВП. У нас до повномасштабної війни було 5%.
Взагалі, 5% ВВП на сектор оборони вважається таким собі оптимумом для готовності до відбиття зовнішньої агресії і здатності вести обмежені операції за кордоном.
Усе що нижче 5% – це сигнал про небажання країни втягуватися у війну. Усе, що вище 5% – це сигнал про підготовку до війни.
Проаналізуємо показники оборонного бюджету США.
Екстремуми Другої світової брати не будемо.
У 1953-му році на тлі війни на Корейському півострові, в якій США брали безпосередню участь, військовий бюджет злетів до 11,3% ВВП, тобто був вищим, ніж зараз у рф у відносному порівнянні.
Другий пік нарощування військових витрат стався 1968 року – війна у В'єтнамі і 8,6% ВВП. Це вже близько до нинішнього рівня витрат РФ.
У 1979 на тлі введення радянських військ до Афганістану бюджет МО в США склав 4,5% («прогрів військового механізму»).
На піку Холодної Війни цей показник сягнув 5,7%, і це змагання надірвало внутрішній економічний потенціал СРСР.
Натомість у 1999-му, коли Фукуяма проголосив «кінець історії», військові витрати в США впали до 2,7%. Це була ера так званих профіцитних бюджетів Клінтона, коли доходи держави перевищували витрати.
У 2010-му на тлі двох компаній в Афганістані та Іраку «воєнка» збільшилася до 4,5%, але у 2020-му, коли став очевидним «початок історії» і коли знову проклюнувся двополярний світ (протистояння з Китаєм), військовий бюджет у Штатах продовжував залишатися на мінімальному рівні – 3,1%.
У 2024-му році за прогнозами він і зовсім знизиться до 2,7%. Таке враження, що США повернулися у світ Білла Клінтона з єльцинською росією і місією МВФ у Москві.
І хоча це далеко не так, але Америка не готується до війни.
Що й підтвердив Байден у своєму спічі щодо путіна: мовляв, путін небезпечний, але в нас є важливіші проблеми – глобальне потепління.
Схожа риторика була і на Міжнародному форумі у Давосі.
Серед важливих викликів – загроза глобальної рецесії та обвалу на фінансових ринках; інформаційні загрози; падіння економіки в Японії, ЄС та Британії; глобальна інфляція та жорстка монетарна політика.
Питання війни – десь наприкінці десятки основних викликів і ризиків.
Звідси й беззубий Мюнхен.
Адже якби загроза війни з рф була для Заходу першочерговою, Мюнхен-2024 повторив би Тегеран-43: війна до перемоги, відмова від сепаратних переговорів, знищення військової машини рф, повна поразка росії у війні.
Але нічого цього не було і близько.
Ключовий маркер – це знову-таки військові витрати.
Мюнхен-2024 мав би прийняти «Формулу 5 + 1». Що це означає?
П'ять відсотків ВВП – на військові витрати та інвестиції в сектор ВПК кожною країною НАТО.
Один відсоток ВВП – на військову підтримку України.
А 1% ВВП ЄС, США, Британії, Канади та Австралії – це до 500 млрд дол допомоги Україні на рік.
Це сотні виробництв снарядів і ракет, це десятки установок Петріот, це сотні літаків, тисячі танків і бронемашин, тисячі артилерійських установок, сотні високоточних ракет.
росія не змогла б забезпечити військовий паритет таких витрат – їй довелося б витрачати 25% свого ВВП і понад 100% витрат Федерального бюджету, що апріорі неможливо.
Але цього у Мюнхені не сталося.
Ми, звичайно, можемо звинувачувати своїх союзників у геополітичній короткозорості.
Але це буде лише проявом нашого соліпсизму – коли реальний світ замінюється уявною реальністю, при цьому себе суб'єкт мислення поміщає у центр Світобудови.
Наші свідомі очікування, які не збулися, ми за ефектом компенсації переносимо у несвідомі комплекси та образи.
Хоча насправді все просто – Захід справді вважає, що росія не нападе на нього.
І це не віра, а раціональне очікування, розрахунок реальних геополітичних сил і проти сил у русі їхніх векторів.