Ввечері 23 лютого 1918 року у місті Пярну Комітет порятунку Естонії видав Декларацію незалежності. З попелу війни постала вільна республіка.
Маленька країна Естонія 24 лютого відзначає 106-річчя від дня проголошення своєї державної самостійності. Як і сусідня Фінляндія, ця балтійська країна обрала шлях незалежності, керуючись власними національними принципами, але так само як і Українську Народну Республіку, Естонію зробила вибір під тиском обставин.
Здійснивши заколот у Петрограді у жовтні 1917-го, більшовики відразу спрямували свої хижі пазурі на Захід. Доки у Таллінні, Пярну, Тарту, Раквере здіймали синьо-чорно-білий стяг, у Нарві замайоріла червона ганчірка.
Естонська Вільна Держава (від ест. Eesti Vaba Riik) не була створена за одну ніч. «Маніфест про незалежність», який було урочисто проголошено 24 лютого 1918 року у революційному Таллінні — ставши найважливішим державотворчим документом, — служить усього лиш оформленням акту народження Естонії.
Звісно, що до такого кроку місцева влада, сконцентрована у руках аналога Української Центральної Ради — Тимчасової Земської Ради (ест. Maapäev) — підійшла, зваживши всі «за» і «проти» у питанні державної самостійності. Що ж передувало цьому визначному кроку?
Кровопролитна й затяжна Перша світова війна породила внутрішню кризу у монархії Романових. Лютнева революція та зречення царя стали нагодою для так званих національних околиць імперії взяти владу на своїй землі у власні руки.
Представники естонської нації, як і українці, все активніше починали вимагати від Тимчасового уряду адміністративного об'єднання своєї етнічної території. Звісно, що для нової московської влади естонці не становили ні жодної загрози, ні будь-якого зацікавлення.
Тож 12 квітня 1917 року утворено Естонську автономію — до Естляндської губернії було приєднано північну частину Ліфляндської губернії. Згодом, 14 липня, зібралася демократично обрана Тимчасова Земська Рада, до складу якої увійшло 62 депутати від шести наявних партій (чотири з яких пропагували соціалізм у різних його проявах) і двох національних меншин — балтійських німців і балтійських шведів; головою було обрано представника естонської фракції РСДРП(б) Артура Валлнера.
Успішне захоплення влади у Петрограді та Москві більшовиками у кінці жовтня 1917-го поглибило внутрішні розбіжності й всередині Естонської автономії. Попри те, що відверті прихильники Владіміра Лєніна і Лєйби Троцького негативно впливали на безземельні, але працьовиті верстви населення, радикально налаштовані депутати Тимчасової Земської Ради мали інші плани щодо розвитку подальших подій.
У нестійких умовах повзучої революційної анархії 28 листопада одноголосним голосуванням ухвалено рішення визнати вищим органом державної влади в Естонії Тимчасову Земську Раду (новим головою якої став радикальний соціаліст Отто Страндман). Також затверджено дату проведення Естонських Установчих Зборів для вироблення подальшого державного устрою Естонії.
Наступ російської Червоної Гвардії (у грудні 1917-го — січні 1918-го) на Захід, із метою «повернення» у лоно нової імперії національних околиць, кардинально змінив плани влади Естонської автономії. Якщо раніше розуміння незалежності визнавалося кроком для здійснення у далекому майбутньому, то тепер воно набуло сакрального значення.
На виборах до Естонських Установчих Зборів, які відбулися 3-4 лютого, дві третини виборців підтримали самостійницькі партії. Тобто саме ті політичні сили, котрі наполягали на негайному проголошенні незалежності Естонії.
Враховуючи те, що двома місяцями раніше державний суверенітет проголосила Фінляндія, а двома тижнями — УНР, більшовики в Естонії спробували захопити владу. Місцеві загони Червоної Гвардії напали на будівлю, де проходили Естонські Установчі Збори, однак члени Тимчасової Земської Ради діяли на випередження.
Так, 19 лютого у місті Пярну був створений Комітет Порятунку Естонії (ест. Eestimaa Päästekomitee) — тимчасовий естонський уряд з особливими повноваженнями на чолі з Константіном Пятсом (представник Консервативної аграрної партії). Першочерговими кроками нового органу стали підготовка Декларації незалежності Естонії, вихід країни зі згарища світової війни та налагодження мирних відносин з міжнародною спільнотою.
Водночас вступила у дію мирна угода, підписана у Брест-Литовську між імперською Німеччиною, УНР і більшовицькою Московією. Згідно з її основними пунктами, Червона Гвардія мала залишити окуповані раніше землі по лінії Раквере-Риґа-Мінськ-Київ-Одеса й відступити у межі етнічного проживання московитів.
Скориставшись військовим хаосом 23 лютого, Комітет Порятунку Естонії публічно зачитав текст Декларації незалежності Естонії на велелюдному вічі у середмісті Пярну. Наступного ранку незалежність було проголошено у Таллінні.
Естонська державність почала набувати цілком реальних обрисів суверенітету. Та спроби естонських самостійників попервах взяти владу у свої руки та навести у країні лад були зведені нанівець німецькою інтервенцією.
Берлін розглядав Естонію, як і її сусідку Латвію, зоною свого прямого впливу, адже там проживала велика національна меншина балтійських німців. Їх, як були переконані у штабі кайзера Вільгельма II, необхідно було захистити (знайома казка, чи не так?).
Ввечері 24 лютого у Таллінні розпочалося національне повстання, спрямоване проти німецьких і більшовицьких окупантів. Естонські патріоти захопили арсенали та почали формування власних збройних сил, які відразу пішли у підпілля.
Причиною стала суттєва перевага німецьких військ, армійські частини яких прямо з фронту 26 лютого почали на власний розсуд господарювати у Таллінні, Пярну, Курессааре і Палдіскі. Впродовж березня-жовтня 1918-го Естонія перебувала під військовою окупацією Німеччини.
Комітет Порятунку Естонії перебував на нелегальному становищі, водночас багатьох депутатів Естонських Установчих Зборів було заарештовано, комусь вдалось втекти у сусідні Швецію та Фінляндію. А 22 вересня Вільгельм II визнав Естонію «невіддільною частиною Німецької імперії як автономне коронне герцогство».
У підсумку — вимушене перемир'я з переможцями та примусова евакуація власного війська зі Східного фронту додому. Вже 19 листопада представники німецької окупаційної адміністрації передали усю повноту влади новосформованому Естонському Тимчасовому Уряду (ест. Eesti Ajutine Valitsus).
Наступного дня із підпілля вийшли озброєні естонські війська, які були організовані у державний Союз Оборони (ест. Kaitseliit), почалося формування профільних міністерств. Потроху механізм Вільної Естонської Держави став функціонувати як швейцарський годинник.
Та нова загроза зі Сходу не забарилася — 28 листопада 1918 року більшовицька орда захопила Нарву, почалася Естонська визвольна війна. У складний воєнний час необхідно було ухвалювати негайні рішення, які просто необхідні для підтримання державного ладу.
Серед таких — розпуск 9 травня 1919 року Естонського Тимчасового Уряду, члени якого передали повноваження новосформованому першому уряду Естонської Республіки (ест. Eesti Vabariigi Valitsus). Водночас Тимчасова Земська Рада проіснувала до 23 червня — надалі парламент Естонії перейняв назву Законодавчі Збори (ест. Riigikogu).
Цього ж дня естонські війська спільно із латвійськими загонами перемогли німецьку Балтійську дивізію у битві під Винну. Цей тріумф дозволив естонцям розвинути наступ на Схід і Південний Схід, женучи більшовицькі війська до Пскова, Ямбурґа і Гатчіни.
На заході країни — на островах Сааремаа, Гіюмаа, Рухну, Мугу та Кігну — ситуацію нікому було тримати під контролем. Із відходом німців влада впала до рук збільшовичених анархістських угруповань, котрі не бажали воювати за незнану їм естонську національну державу.
Від лютого до вересня 1919 року невеликі загони Союзу Оборони, звільнившись з латвійського фронту, були передислоковані на бунтівні острови. Червоний заколот придушено, але у наслідок дій банд анархістів загинуло понад 150 невинних землевласників та ремісників, які відмовилися присягати на вірність Лєніну.
На додачу у поміч естонським воякам стали їхні північні сусіди — фінляндці надіслали два добре озброєні батальйони, котрі першими увірвалися до Нарви та Усть-Луги, відсуваючи фронт ближче до околиць Петрограда. Здавалося, колиска «Жовтневої революції» ось-ось упаде...
Переломні битви Естонської визвольної війни, у ході яких було зупинено наступ ворогів і було розпочато контрнаступ, велися по всій протяжності фронту. Більшовики, розуміючи вторинність естонського фронту, першими пішли на замирення.
Так, 3 січня 1920 року у Тарту укладено остаточного перемир'я, а вже за місяць, 2 лютого, була підписана Тартуська мирна угода — представники Естонської Республіки та РСФСР припинили війну та визнали один одного на державному рівні. Фактично, Таллінн першим у світі визнав на дипломатичному рівні червону Москву.
Згодом були 20 років самостійності та соціально-політичної розбудови, які перервалися 50-річною більшовицькою окупацією влітку 1940-го. У серпні 1991-го Естонія разом з іншими республіками СССР залишила конаючу тюрму народів, відновивши свій державний суверенітет.
Нині естонська нація із гордістю та шаною святкує 106-річчя своєї незалежності, згадуючи мужній чин своїх героїв. І, як говорить одна стара приказка, щасливі ті народи, яким історія дала нагоду здійснити своє право на самовизначення, тобто створити свою власну державу; естонцям це вдалося двічі.