Є таке ідеальне правило: шантажистам не платять, на умови терористів не йдуть. І це дуже розумне правило.
Але реальність завжди складніша за ідеальні схеми. На практиці – і платять, і йдуть, оскільки вмерти пізніше краще, ніж раніше, а виграш часу дає надію.
Іноді це спрацьовує, а іноді – ні. Коли ви всупереч ідеальному правилу поступилися шантажисту (а шантаж і терор – це по суті одне й те ж), ви ще не програли.
Ви програли тоді, коли повірили, що шантажист вам не ворог, що у вас, у принципі, спільна мета. І для досягнення цієї мети ви повинні зробити те, те і те... а він – нічого не повинен робити – тільки качати з вас ресурс.
Нас зараз постійно намагаються переконати, що політичні сили, які організувалися, щоби поставити нам підніжку і відгризти шматок спільного електорального пирога в умовах, коли країна балансує на краю прірви, – не вороги, зовсім ні. Що вони – «хароші, у принципі, рібята, тіки дуже хитро зроблені».
А тому "нам треба єднатися заради спільної мети", що передбачає одностороннє припинення вогню (як на Донбасі у 2015-2016-му і 2020-2021-му роках). Ну, все ніби для того, аби не було більше війни.
І треба, щоби чомусь виключно Україна в односторонньому порядку припинила відповідати на обстріли. А затим, можливо, але не точно, буде "тіш, ґладь і боґа русскаґо блаґодать".
От тільки ця м'яко вистелена стежка веде до визнання, що й сам Путін, і колаборанти нам не вороги , бохочуть того ж, чого й ми: «Міра і стабільності в рєгіонє». За наш із вами рахунок і на нашому трупі, тож думай-те.