Щороку у ніч із 31 жовтня на 1 листопада у більшости країн Заходу відзначають настання Дня всіх святих.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень).
Щороку у ніч із 31 жовтня на 1 листопада у більшости країн Заходу відзначають настання Дня всіх святих. Попри те, що вказана подія є усталено християнською, вона має язичницьке коріння.
На теренах Суомі (Фінляндії) та сусідньої Кар'яли (Карелії) від часів лютеранського архієпископа Мікаела Аґриколи це свято іменується Кекрі або ж Кеґрі. У різних діялектах фінської та карельської мов сам термін "kekri/kegri" й споріднені з ним слова вживалися для позначення залишків або найчастіше кінця сезону збору врожаю.
Історично також використовувався селянами для уособлення так званого "духа місця" (лат. Genius loci) у вигляді осіннього опудала. Однак повернемося до першої писемної згадки...
У своєму переліку фінських рідних предковічних божеств, укладеного у 1551 р. після подорожі глибинними місцевостями Суомі, Мікаел Аґрикола визначив Кекрі як духа, який сприяє збільшенню худоби: «Käkri se liseis Carjan casvon».
Надалі це слово і його зміст зникає на довгі 230 років, стирається з публічного простору, але не побутових звичаїв, аж доки етноґраф Кристфрід Ґанандер у своєму дослідженні "Mythologica Fennica" не повертає його до життя з оновленим тлумаченням. Досліджуючи фінський фольклор дослідник виснував, що Кекрі не стільки дух чи божество, скільки ідилічний уособлений образ велелюдного святкування кінця сезону збору врожаю у день, коли сили добра намагаються побороти сили зла.
«Складені у скирти рештки жита лишають посеред поля, а у дворах надвечір молодь зодягається в опудала-кекрі, щоби лякати старших, які прикликають громовержця Укко. Так, вони просять допомогти здолати нечисть і посприяти гарному врожаю на наступний рік», – зазначив Кристфрід Ґанандер.
Пізніше, вже у XIX ст., силами лютеранського духівництва святові без конкретної унормованої для народної свідомости дати надали християнських сенсів, прив'язавши до 31 жовтня, перед Дня всіх святих. Із відтоді Kekrijuhla – найважливіше свято сільської громади або також урочистости землеробів-орачів, шановане навіть більше за Різдво.
Про це, між іншим, свідчить наступна приказка: «У панів Різдво, у селян Кекрі / Herrain joulu, talonpojan kekri», – якою Різдво визначено святом міщан і аристократів. Етноґраф Самулі Паулагар'ю під час польових досліджень у провінціях Віена (Біломорcька Карелія) і Кайнуу в 1920-1930-х рр. додав до вищенаведеного один важливий елемент традиційного звичаю – обов'язкове нічне вшанування громадою мертвих предків вінком зі свічкою.
Вінок вкидали найменші мешканці у прилеглу до села водойму. Затим всі йшли по хатах і ділили у родинному колі випечений житній пиріг із рибою та частувалися яблучною настоянкою на травах.
Узагалі вогонь був одним із головних символів Kekrijuhla: скажімо, крім головної ватри кожен населений пункт мав власні додаткові особливості. Так, в околицях Тампере запускали феєрверки, а в Оулу, Каяні та Угтуа – спалювали солом'яного козлика-пуккі, навколо якого водили хороводи й співали пісень.
Знаний серед фольклористів науковець Марті Гаавіо уточнює, що за тиждень до свята чоловіки за порадою старших із села також мали підготувати "жертовного агнця". Вони обирали найкращу, найчастіше однорічну вівцю (kekrilammas), відокремлювали її від стада та посилено годували на заріз.
Водночас у Північних і Східних провінціях Суомі та у Кар'ялі наприкінці ХІХ ст. існувала традиція ввечері, напередодні свята, топити лазню-сауну для покійних предків, аби всіляко догодити духам померлих. Небіжчикам готували воду, віники, щоби вони могли попаритися і за потреби помитися.
У хаті тим часом накривали святковий стіл. Опісля до лазні йшли господарі, а душі покійних натомість, приходили до будинку і приступали до вечері. Завершувався такий обряд вечерею живих при свічках, а мертві йшли спати на заздалегідь підготовлені для них ліжка, звідки з першими променями листопадового сонця мали повертатися до світу Туоні (потойбіччя у фінській мітолоґії).
Станом на тепер Kekrijuhla здебільшого заведено вважати своєрідним еквівалентом чужого для фінів Гелловіну. Але на противагу останньому, коли переважно малеча вдягається у різнобарвні костюми вигаданих персонажів й вимагає від дорослих солодощів (trick or treat), у Фінляндії існувала інакша практика: парубки (зазвичай студентство і нежонаті) вбиралися у теплі кожухи навиворіт, на обличчя чіпляли маски, беручи до рук пічні рогачі чи граблі, та імітували химерну істоту Köyriätär.
У такому вигляді наче мерці ходили від двору до двору, вимагаючи у господарів не солодощі, а м'ясо та пляшку з міцним напоєм. Тим, хто відмовлявся почастувати незваних гостей, – погрожували розбити піч чи завалити паркан.
Отримавши затребуване, молодики бігли гуртом до найближчого лісу і там ділили поміж собою "трофеї", вигукуючи прокльони тим, хто відмовив, і дякуючи тим, хто поділився своїм добром. Теперішнє святкування Кекрі увібрало у себе спадщину та впливи Гелловіну і Дня всіх святих, набувши ознак веселого міського карнавалу.