Таке відчуття, що творцям кінострічки було байдуже на реальну історію. Адже доноси робили письменники один на одного...
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень).
Днями нарешті подивилася фільм «Будинок Слово». Буду відвертою: то не фільм, то тривання українського історичного самовбивства в елітних середовищах:
Режисер блискуче передав цю недорослість недословесної еліти через протиставлення Мови та Язика, через номени «Дом» і «Будинок», через зраду «Будинку» і плазування перед «домом». Перш за все, через Тичинину безхребетність і Сосюрине куревство, через Губенкову (Остап Вишня) простодушність і Семенкове дурнувате штукарство...
Серед нас сьогодні таких у царині темного боку Слова — більшість! Вони рупори ліволіберального світогляду, їхнім словесним пустодзвоном і мертвячиною позичених ідей засмерджено весь провладний інформпростір.
Сьогодні у гуманітарно-словесному просторі панують огидні СИМУЛЯКРИ, яких ми побачили в цьому 1933 році, а як вислід з цього невідомщеного часу на Харків сьогодні безперервно падають московські бомби. Їхніми глашатаями є всілякі Агєєви, Гундорови... щось підгавкують їм окрадені природою і медійно приставлені до них якість емми.
Це фільм про нас сьогоднішніх, а не про Хвильового, що пострілом у скроню очистив власну совість перед Богом і перед собою. Його гасло «Геть від москви!» сьогодні не актуальне, бо буде породжувати таких самих пристосуванців.
Не знаю, чи така еволюція притаманна бодай би 20% насєлєнія нині. Якщо чесно, почувалася дійовою особою того «фільму» передусім як ПЕРША дисидентка в освітній царині, яку міністр освіти — Неук і Плагіятор Оксен Лісовий — руками ректора-нікчеми — страхопуда і безчесної істоти Бобала при мовчазній згоді більшости академічної спільноти рабів звільнив з роботи.
А чому? (Бо запакувати у воронок і розстріляти нині складнувато). Через те, що ВИМАГАЛА У ВІЙСЬКУ ДОТРИМУВАТИСЯ МОВНОГО закону!
Чим сьогоднішня доморощена підлота відрізняється від цих Акімових, тичин та інших пристосуванців? Їхня реінкарнація і сьогодні збирає жнива з тих, що неугодні чорнушній юрбі.
Поза тим поряд зі мною сиділа юнь, що, споглядаючи наш історичний Голодомор душ і тіл, заїдала цю нашу рукотворну трагедію смердячою на всю залу кукурудзою... Я не хотіла виходити з фільму, бо вийти з нього НЕМОЖЛИВО.
Він довкруж і скрізь, правда, часом з просвітом поодиноких сильних і світлих людей. Раптом чарівна молода пара витягла мене з моїх історико-сучасних дум проханням сфотографуватися.
З'ясувалося, що це студенти юридичного факультету мого університету Франка: юнак зі Львова, панночка з Запоріжжя. Я дуже не хочу, аби вони, як я сьогодні, були закладниками цього зачарованого кола нашої історичної зради, поразки та лицемірства.
Я дуже хочу, аби для них це була лише засвоєна історія як предмет аналізу незамінного закону причини й наслідків. Потому підійшла мила панночка і зі слізьми на очах сказала мені й собі в серце: «Ми не засвоюємо уроків історії...».
Словом, пане Тарасе Томенко, Ваш фільм-життя промовляє до душ наших, аби вони знову не блукали тими самими колами пекла під орудою своїх і чужих чортів. Висновок: це було розстріляне Відродження чи виродження?