Нинішня влада України у цілому і Львова зокрема не розшукує прізвища і нащадків каральних служб СССР. Вони й досі тут, чекають на Москву.
Чи не у кожному українському місті є своя така пресумна місцина, де окупаційна совєцька влада допитувала, глумилася, піддавала невиносимим тортурам і по-садистськи знищувала тисячі і тисячі наших співгромадян. Але час сплинув і більшість із нас про це все навіть рідко, коли, й згадує...
А щоби розбудити у собі оту нашу українську приспану пам'ять, наведемо нижче всього два приклади про ці масакри. Їх чинили російські більшовики у червні 1941 року у львівській Тюрмі №4, що на вулиці Городоцькій.
Перед відходом червоних військ зі Львова (станом на 10 червня 1941 року у цій тюрмі знаходилося 706 в'язнів: чоловіків і жінок), 324 особи були замучені до смерті або розстріляні енкаведистами. Це сталося впродовж 24-28 червня.
По-перше, після вступу німецьких військ до Львова, командування їхньої 17-ї Армії одразу скерувало групу військових суддів і лікарів для обстеження в'язниць. Так, штабний лікар Ґеорґ Зальтцер за присутності свідка Мюллера 6 липня, склали протокол огляду в'язниці у Бриґідках:
«...Серед оглянутих тіл одна жінка з відрізаною правою груддю, в одного чоловіка відсутні геніталії. У різних чоловіків пальці або руки були частково розчавлені або роздроблені. Тіла кількох жінок і одного чоловіка були зв'язані. Розірваний одяг на тілах жінок зі слідами жорстокої поведінки. Розтріпане волосся деяких жінок свідчать про страждання, поки їх не застрелили. У Замарстинівській в'язниці численні тіла зі зв'язаними руками та ногами, багато слідів жорстокого знущання та каліцтва...».
По-друге, про обставини знущання із в'язнів з боку совєцьких охоронців львівських тюрем згадує у спогадах Євген Наконечний. Він розповідає про свого сусіда Владислава Желязни, який відбував покарання у Бриґідках.
Приблизно 27-28 червня його випустили із в'язниці (бо він потрапив до категорії «битовиків» — засуджених за побутові неважкі злочини, які підлягали звільненню). Розповідаючи обставини свого звільнення Владислав Желязни розповів, що в канцелярії тюрми відбувалася постійна пиятика.
І, от, коли тюремне начальство виписувало йому документи на звільнення, то один із совєцьких офіцерів запропонував йому (Владиславу Желязному) приєднатися до їхнього «застілля», кажучи: «...Ты — здоровый мужик, немного попостил и проголодался... А, за бабами ты, видимо, тоже сильно проголодался?.. У нас этого добра хватает. Пошли со мной, польський вор, я угощу тебя девками».
Він завів мене в якесь приміщення, яке було схоже на катівню, де: «...на столах лежали голісінькі молоденькі дівчата, прив'язані за руки до якихось стінних гаків. Дівчати тихенько, мов немовлята скиглили. Глянули вони на нас з такими смертельно переляканими очима, аж моторошно стало.
– Выбирай любую, — сказав начальник.
– Хто вони? — спитав ошелешено Желязни.
– Какие-то харцерки. — Зауваживши розгубленість, офіцер додав: Ну, понимаешь, харцерки — это бешенные фашистки. Им все равно скоро каюк, пользуйся, пока еще можно. Девки молоденькие, сочные, воспользуйся возможностью.
Усіма цими звірствами з українців і з представників інший націй у Тюрмі №4 на Бриґідках займався 233-й Окремий полк конвойних військ НКВД СССР. Усі факти доведені не лише науковцями, а й криміналістами.
Тому звертаємося до міського голови Львова Андрія Садового доручити профільному управлінню укласти й надіслати до Державного архіву у Львівській області запит із проханням надати перелік прізвищ, посад і домашніх (на той час) адрес тих осіб із указаного полку. Особливо тих конвоїрів, які безпосередньо у червні 1941 року вчиняли або ж мали причетність до садистських знущань і розстрілів.
Той факт, що на фасаді вищезгаданої тюрми на Бригідках нині висить меморіальна таблиця у пам'ять невинно замученим, ще не означає, що цього достатньо. Львів'яни й гості міста хочуть знати конкретні прізвища виконавців тих звірств.
А ще, чи бува часом їхні сьогоднішні нащадки, які ще залишилися у Львові, не користуються якимись пільгами від української держави. Українці потребують правди, коли, як не тепер!