22 січня 1919 року у середмісті Києва було доволі гамірно й по-святковому тепло. На вулицях майоріли синьо-жовті стяги, натовп чекав дива...
Оспівана народними будителями XIX століття єдність української нації не лише по обидва береги Збруча, але від Сяну до Дону, нарешті почала набувати реальних обрисів. Київ і Львів (вірніше, вже Станіславів), де засідали уряди двох українських народних республік, знов опинилися в спільному державному лоні, яке вороги воліли випробувати на міцність.
Такий погляд на події понад 100-річної давнини у своєму «Дистанційному курсі історії України» викладає професор кафедри філософії та українознавства Українського державного університету науки та технологій, доктор історичних наук і академік Геннадій Кривчик. Він переконує, що не лише народові, а й провідникам українства у 1918-1919 роках бракувало дійсної єдності.
Партії соціалістичної орієнтації ще у травні 1918 року утворили опозиційний гетьманові Павлу Скоропадському Український національно-державний союз (від серпня — Український національний союз, УНС). У ніч на 14 листопада на таємному засіданні керівництва політичних партій УНС було створено новий орган відновленої УНР — Директорію на чолі із Володимиром Винниченком.
Командувачем військами став Симон Петлюра. Крім того до складу Директорії, котра проголосила себе тимчасовою верховною владою революційного часу і констатувала, що влада в УНР має належати лише працюючим класам, увійшли наступні дійові особи: Федір Швець, Панас Андрієвський та Андрій Макаренко.
Дієва Армія УНР, ядро якої становив полк Січових стрільців полковника Єгена Коновалця, розгромило 18 листопада військо гетьмана Скоропадського, а 14 грудня повстанці здобули Київ. Зрікшися влади, Скоропадський виїхав до Німеччини.
Директорія проголосила відродженняУкраїнської Народної Республіки, відновила її закони та призначила свій перший уряд під керівництвом Володимира Чехівського. Вища законодавча влада належала Трудовому конґресові, який був сформований з селянських і робітничих депутатів, представників інтелігенції.
Однак внутрішня політика Директорії відзначалася непослідовністю і наявністю суттєвих суперечностей. Декларуючи ліквідацію приватної власності на землю, уряд так і не зміг втілити у життя цей закон; залишилась недоторканою і поміщицька земля.
Директорія заявила про свою солідарність із робітниками, але разом із тим придушувала страйки і розганяла профспілки. Елемент дезорганізації вносило, і особисте протистояння лідерів Директорії, відсутність у них єдності поглядів на першочергові завдання влади та політичну орієнтацію країни.
Наприкінці грудня 1918 — у січні 1919 років політична ситуація в Україні загострилася. Ось лише поверховний опис того, в якій скруті перебувала не лише Директорія УНР, а й увесь наш народ:
Директорія намагалася низкою дипломатичних, кроків вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій; однак ці кроки були даремними. Виявився безперспективним курс на союз з Антантою, яка робила ставку на відновлення єдиної й неділимої небільшовицької росії.
Відтак проголошення Акта возз'єднання УНР та ЗУНР хоч і стало доленосним, але фактично було символічним й не довговічним заходом. Як згодом покажуть трагічні подій, Акт про злуку обох Україн не виправдав сподівань, оскільки значною мірою мав формальний декларативний характер.
Ні УНР, ані ЗУНР (терен яких зменшувався щодня) не мали реальних сил, щоби посилити інтеграцію та боронити свою державність. Під час падіння гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва наприкінці січня 1919 року могла розраховувати лише (уявіть) на 21 тисяч бійців.
Більшість вояків не хотіли ризикувати життям заради збереження популістської лівацької влади УНР. Поразка Директорії стала реальною після того, як совєцькі війська 12 січня захопили Чернігів, 19 січня — Полтаву, а 27 січня — Січеслав (нині Дніпро — прим. ред.).
5 лютого Дієва Армія УНР залишила Київ, а навесні 1919 року окупаційна совєцька влада була встановлена на всій території України від Лівого берега Збруча до правого берега Дону, посилено червоний терор і репресії за мовно-релігійною ознакою.
Після поразки Директорії Україна була ареною бойових дій між силами Лєніна і Дєнікіна, а згодом і Врангеля. Бойові дії завершилися лише на межі 1922-1923 років, коли Кремлю вдалося придушити останній опір повстанчих отаманів Холодного яру.
Недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика, відсутність моделі реального державотворення, протистояння політичних лідерів, слабкість армії, міжнародна ізоляція, втрата контролю за розвитком подій були тими причинами, які не дали змоги Директорії надовго втриматися при владі, а отже побудувати незалежну УНР. Навіть знакова державна Соборність (22.I.1919) достоту не змогла об'єднати й скріпити у націю віками роз'єднаний сусідами український народ.
Своєю чергою, медіаагенція «Останній Бастіон» нагадує читачам, як 100 років тому Україна програла, бо замість своїх сили, сподівлася на чужі. Жахливий урок, який маємо пам'ятати й за будь-яких обставин не повторити.