Ми досі живі не завдяки, а всупереч обставинам

Вороги зовнішні та внутрішні розраховували, що українці втратять здатність до спротиву, але прорахувалися. Нині маємо гуртуватися як ніколи.

(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).

Не минає дня, щоб я не подумала про те, як і чому ми досі живі? Повертаючись думками у 2019 рік: коли український народ зробив відверто суїцидальний електоральний вибір на користь «міра» із РФ.

Згадуючи 2021-й: коли всі розвідки світу (включно з нашою) знали й повідомляли про повномасштабне вторгнення РФ, а нам обіцяли «шашлики». Усе це замість того, щоби готувати народ до загальної мобілізації, евакуації, оборонних та безпекових заходів, а державу, її військово-промисловий комплекс, економіку, енергетику тощо — до довгої і виснажливої екзестенційної боротьби.

Пам'ятаючи лютий 2022-го: не підірвані мости на Чонгарі, безперешкодна швидка окупація (читати: здача) Херсона, втеча українських силових структур із Бердянська та інших міст. А ще ж були важкі бої та масакра у Київській області, знищений Маріуполь...

Проживаючи війну 2022-2023: знову порожні ілюзії, піар контрнаступу, обіцянки «року перемоги» замість законів та системи мобілізації/ротації, переходу країни на військові рейки. Зрадники, манкурти, проросійські покидьки, що залишаються непокараними та при владі.

Важка реальність 2024-го: провалена мобілізація, захмарних розмірів корупція, неймовірна кількість ухилянтів (та їх нормалізація!), дискредитація Збройних Сил і Сил оборони України у цілому, скандали з розкраданнями на фортифікаціях, бракованими мінами, дронами, зарплатами кварталівської шобли. А ще ж наявна постійна брехня, відсутність дорослої комунікації влади із народом.

Також відчувається відкат до колишніх, але якісно оновлених, російських наративів та «русскаґо язика», бажання «закінчувати війну», велике «планівництво», чергові порожні обіцянки «справедливого миру»... Чи за це пролито стільки української крові?

Враховуючи все вищесказане (а це ж лише у двох словах і не говорячи ще про про силу, здатність та бажання РФ знищувати нас), цілком логічно, що я кожного дня ставлю питання до всесвіту: а як же ми досі живі? Ну, от як так?

Звісно, я розумію і пам'ятаю, завдяки кому і чому (крім того, що, як каже пані Оксана Забужко: значить, цей народ таки ще потрібен Богу). Тож кожного разу я даю собі відповідь на це питання:

1. Завдяки українцям та українкам, які стали на захист країни у 2022-му попри всі спроби РФ здійснити бліцкриг та сподівання української влади підписати «Стамбул».
2. Завдяки українським патріотам, добровольцям, волонтерам, бізнесу, підприємцям, які не покинули країну в найважчі часи, і фактично присвятили себе цій боротьбі, відмовившись від «звичайного» й комфортного життя, від заробітків, кар'єри тощо, а поставили Україну та виживання нації на перше місце.
3. Завдяки таким людям, як ті, котрі більшою мірою оновили моє оточення, витіснивши з нього байдужих, зациклених на собі, людей із недоідентичністю «какая-разніца» та з малоросійсько-меншовартісними комплексами, прихильників «русскаґо язика» («язика» пушкіних-булгакових), ухилянтів, втікачів та інших безкорисних для України «шлунків».
4. Завдяки таким, як я і мій чоловік (даруйте за нескромність): тих, хто не тікав за кордон, а повертався з-за кордону під час повномасштабного вторгнення, щобибути в своїй країні та зі своїм народом/служити йому, працювати, платити податки, купувати українське, підтримувати економіку, долати демографічну катастрофу...

Але погана новина полягає в тому, що такі як ми та наші ресурси (моральні/фізичні/психологічні) не безлімітні. Все це, на жаль, має тенденцію вичерпуватися і закінчуватися.

І зараз існує дуже неприємне відчуття (яке нагадує мені те, що було у 2019-му), що все більше і більше стає (та вилазить з «підпілля») тих, хто чекає, коли ми та наші ресурси закінчимося. На жаль, така дійсність.

Щоби вони змогли спокійно підписати свій «Стамбул» (тобто, хижі умови РФ), скоротити нашу армію, демілітарізувати кордони з окупованими територіями, повернути русскій язик і нарешті. Як там було, — «просто пєрєстать стрєлять».

І це огидне відчуття не відпускає мене, буквально душить останніми ночами. І навіть масовані атаки дронами й гучні вибухи за вікном не можуть його заглушити, від яких не втекти та рідко можна сховатися, якщо чесно.