Прорубана Пєтром I хвіртка насправді не була чимось новим для колишнього ординського улусу. Погляди на Захід у Кремлі виношували й раніше.
На зламі XV-XVI століть політична й церковна еліта цивілізованого Заходу була чомусь упевнена, що московська держава готова прийняти католицтво і вступити в... ЄС! Ой, пардон, у Священну Римську Імперію і стати слухняним знаряддям у боротьбі проти турків, Яґеллонів і ще там когось, на кого вкажуть «старші товариші».
Історики й досі ламають голови зі списами, що ж змусило недурних та ніби освічених європейських лідерів і дипломатів повірити у готовність Москви розпрощатися зі своєю «унікальністю» та суверенітетом. Відповіді поки не дано, можливо вона пилиться в якомусь з архівів.
Однак московські князі знатно використали довірливих західних «цивілізаторів», що у надії приручити «схизматиків» подарували їм візантійську спадщину разом із Зойкою Ветхословицею, накарбували монети, наприсилали спеціалістів, забабахали Кремль у кращих традиціях італійської архітектури. А ще, допомогли поневолити Смоленщину (у свого ж брата по вірі).
Минули століття, а Захід — отой Старий Світ — так і не порозумнішав. І так само наївно і вперто у кінці XX — на початку XXI століть знову повірив у готовність химерної Москви демократизуватися й приєднатися до ринкових та ліберальних цінностей (а як же скрєпні скрєпи?).
Цар Борис (Єльцин) і цар Владімір (Путін) знатно «поюзали» наївних вестернів, що у надії приручити «русскаґо мішку» й напустити його на «ісламських терористів» накачали його нафтодоларами, інвестиціями, зброєю, товарами подвійного призначення. А нині, ти поглянь-но, чухають макітри та не знають, як із ним упоратися.