Недавній візит "вождя багатонаціоналів" до Середньої Азії продемонстрував надважливість регіону для московії. Це її м'яка околиця.
Ось, чому Кремлю потрібно міцно тримати цей простір у своїх кігтях. Проте поки "друга армія світу" продовжує в буквальному сенсі удобрювати українські чорноземи, за межами європейського геополітичного театру відбувається безповоротна втрата ресурсною федерацією своїх постсовєцьких позицій.
Після Душанбе і Ашґабата Владімір Путін на власні очі побачив, де тепер його місце. Тут заправляють інші гравці: Туреччина, Китай, Іран, – із московією вони не особливо рахуються, навпаки, підживлюють антиросійські настрої, апелюючи до темних сторінок імперського минулого.
Ресурсній федерації зараз не до жирування, подарунків для місцевих еліт. У неї немає, оскільки самим не вистачає ресурсів, особливо у світлі провальної "спеціальної військової операції".
Залишається один перевірений шлях: підпалювати зсередини Середню Азію за обкатаними у Молдові, Грузії, Україні сценаріями. Московити вкотре граються з вогнем, який їм самим немає змоги приборкати.
Однак нині ставка робиться на хаотизацію та відверто забарвлений в етнічні кольори сепаратизм. При цьому кремлівські спецслужби підло провертають свої брудні справи під чужим прапором.
Ціллю для гібридної агресії російська ґебня обрала Узбекистан – найбільш густонаселену і заможну середньоазійську республіку. Своєрідний геополітичний стан країни (буквально в осерді вибухонебезпечного регіону – прим. ред.) робить її дезорганізацію трагічною для сусідів, а саме Казахстану, Кирґизстану, Таджикистану і Туркменістану.
Ташкент давно вийшов з орбіти впливу РФ, і хоча офіційно узаконив нейтралітет, усе більше зміщується у бік зміцнення зв'язків із Пекіном і Вашинґтоном. Ніколи такого не було, і раптом російські "турбопатріоти" побачили в Узбекистані чергову антиросію.
Тому зовсім не вагаючися путіністи запустили алгоритм підриву країни на базі попередніх "українських напрацювань". Події у здебільшого моноетнічному Каракалпакстані, що спалахнув протестами, якось підозріло схожі на суміш "кримського" і "донбаського" сценаріїв.
По-перше, великий регіон (40% території Узбекистану) за Конституцією 1993 року країни визнається "суверенною республікою". Тобто, має статус автономії навіть ширшої за Автономну Республіку Крим в Україні.
По-друге, 17 розділ Основного Закону Узбекистану наділяє каракалпаків правом на вихід зі складу республіки на основі всенародного плебісциту у регіоні. І тут постає доволі широке поле для підривної роботи Кремля.
Адже створення квазіутворень, подібних на "Арцах", "Південну Осетію" чи "ДНР/ЛНР" відбувалося на основі нелегітимних, de jure фальшивих "референдумів". Це цілком у дусі путіснкьої політики divide et impera.
Як стало відомо, цього тижня приводом для масових протестів каракалпаків стали нові поправки до Конституції Узбекистану, серед яких – обмеження (точніше, скасування – прим. ред.) суверенітету автономної республіки. У місцевих Telegram-каналах розгорнулася справжня хвиля закликів виступити не тільки проти поправок, а й проти узбецької влади взагалі.
Президент Шавкат Мірзійоєв спершу взяв паузу, чим скористалися ватажки мережевого протесту, зокрема блоґер Давлетмурат Таджимуратов, який оголосив старт всенародних мітингів. Дивний короткий арешт Таджимуратова з боку міністерства вранішніх справ Узбекистану тільки загострив багатотисячні вуличні бунти.
Спочатку каракалпаки мирно протестували, але деякі провокатори у лавах силових структур середньоазійської країни взялися риштувати криваву драму. У столиці регіону – Нукусі – демонстрантів розстрілювали не тільки гумовими кулями та димовими шашками, а й із вогнепальної зброї.
Розпалений натовп зробив спробу штурму будівель органів влади, тож кількість жертв зросла з кількох одиниць до майже сотні. У результаті приліт президента Мірзійоєва до Нукуса, його заява про скасування обіцяних поправок і запровадження режиму надзвичайного стану до 2 серпня начебто зупинили кровопролиття; водночас у регіоні досі блокують соціальні мережі та мобільний зв'язок.
Очевидно, що спровоковану зовні каракалпацьку справу Ташкенту приховано нав'язує Москва за допомогою внутрішньої підривної агентури. На користь цього підходу свідчить наступне:
Крім того, сьогодні також немає підстав бути впевненими у тому, що і президент Узбекистану дотримається своєї обіцянки не змінювати Конституції, тобто нівелювати статус Каракалпакстану. Можливо, Мірзійоєв, як і Путін із Лукашенком, грає на публіку, в узбецькому випадку – на Пекін з Анкарою.
Своєю чергою, "Останній Бастіон" нагадує читачам, що непокірні каракалпаки повстали проти диктатури в Узбекистані. Ташкент усе ж пішов va banque у питанні остаточного згортання багаторічного автономного статусу Республіки Каракалпакстан.