Несвяткове

А ви помітили види на майбутнє в очах т. зв. «першої леді»? На її тлі Чаус – оптиміст.

Накочує на тебе щось непояснимо сіре, фата морганне, морочне, далеке від святкових очікувань на ейфорію від трьох десятиліть якого не є, але фактичного (Office не виправив набиту помилку – «факетичного», довелося власноруч, зціпивши зуби…) побутування Незалежної Неньки.

І якби ж лише оце серпневе талалаєве: «…І наче за обрієм стука підкова, і літо ляга під осінню косу…», пережили б. Не вперше. Тим паче, що двічі вакциновані європейським сертифікатом.

Та ліричні обрії затягує свинцево-зелене хмаровиння, шикується тег чужинськими буквами на увесь північно-східний небокрай: «#какаяразніца»… І знизу луною манкурти: «сдєлаєм іх єщьо раз!».

Мали б у штани напудити від одного лише переліку празничних видовищ, якими Єрмак обіцяє ощасливити своє зазомбоване бидло. Не пудиться, перепрошуємо. Бо маячать проблеми з «хлібами» – вам не здається, що осінні тарифи на комуналку змусять виходити до роялю без споднього усе зелене кодло гамузом?

Навряд чи вищання їхніх «переможних» фанфар переб'є гуркіт порожнього холодильника. Бо до обіцяного кінця епохи бідності не те що шапки не докинути – недофантазувати.

Й увесь об'єктивний позитив, пов'язаний зі справді великим святом, як то:

• анонс трохи пристойнішого концерту з урізаним пулом президентських повій (тьху, знову наслане – звісно, повалій!);
• вартісний і, аякже – «вперше з часів Київської Русі»!, всеродовий військовий парад з літаками, катерами і тачанками включно;
• установчий Саміт Кримської платформи (Гео Лерос натякнув, що не виключена пробна подача дніпрової води окупантам);
• саміт «Перших леді та джентльменів» (сподіваємося, обійдуться лише Лєнкою і Лисим, без Мендель і Сивохо);
• нагородження видатних діячів новим зеленим брязкальцем «Національна легенда» (тут би Чауса не проминули) тощо –

тане в імлі цвілого потойбіччя, тоне у вирі ідіотських зашкварів, губиться у порохняві розбитих ілюзій…

Хтось подарував нам термін «українська якбитологія». Погодьмось – класно і в яблучко. Оскільки усі «якби» впираються у височенний мур ідіотів, вертикально складених упродовж трьох десятиліть – тих, хто обрав крапельки Леоніда Макаровича, а не Рух В'ячеслава Максимовича, кому розбірки між бджолярем і жулькою застили Помаранчеву Революцію, хто не побачив різниці між двома ходками і ходою до ЄС, кому казка про вчителя на вéлику видалася правдивішою за «небилицю» про армію, мову, віру.

Наразі якбитологи вивершують піраміду ідіотів. Там, на горі, все ще п'ята частина нації. А навіть масштабний державний діяч без підтримки достатньо питомої маси зазнає поразки.

Зараз поховали Євгена Кириловича Марчука, у чиїй команді авторові свого часу пощастилося попрацювати на виборах президента-99. Земля пухом державникові, українцеві, мудрому чоловікові, голові СБУ і, повірте, ... не кадебісту. Знову якбитологія: могли ж, але не розгледіли.

Колись, помріялось крізь зелене марево, Україна вигребеться з оцієї якбитологічної вирви і День Незалежності стане Святом. Державним, але одночасно людським, гарним, близьким.

А 21 квітня 2019 року, коли запаморочилося у навіть розумних (до цього) головах і блазень скочив на престол, українці пам'ятатимуть не довго.

Оклигаємо? Відрефлексуємо? Подорослішаємо? Чи й направду надія засміється останньою?