Геннадій Геннадійович Москаль – це була, напевно, найяскравіша людина з тих, кого я знав.
Ми з ним познайомились у квітні 2005 року, коли Москаль, на той час – заступник міністра внутрішніх справ, зателефонував мені й попрохав під’їхати в Міністерство. Зустріч була недовгою, але діловою: як виявилось, Геннадій Геннадійович був моїм відданим читачем, полюбляв мої оповідання про витівки донецьких можновладців і тепер звернувся по допомогу.
Кілька днів тому був затриманий за здирництво голова Донецької обласної ради Борис Колесников, але справа мала досить сумнівні судові перспективи, бо прямих доказів (окрім свідчень заявника Пенчука), що Колесников вимагав акції торговельного центру «Білий Лебідь», не було.
І тому Москаль попрохав мене знайти інший епізод, де були б «залізобетонні» докази вини Бориса Вікторовича, які б відкрили цьому поплічнику Ахметова на кілька років ворота виправної установи.
Я поїхав у Донецьк і за місяць поклав на стіл Москаля папку з матеріалами, які гарантували обвинувальний вирок голові Донецької облради. Ці матеріали я шукав три тижні, знайшов у столі одного співробітника Київського райвідділу міліції шахтарської столиці – їх приготували для знищення й мали ось-ось спалити. Йшлося про рейдерське захоплення Колесниковим у 2003 році Фонду «Золотий Скіф», на рахунку якого була кругленька сума (бо підприємства області за часи царювання «міцного господарника» були змушені робити добровільні внески у цей Фонд, що займався піаром донецьких, так би мовити, досягнень). Але в Колесникова не склались відносини з директором «Золотого Скіфа» Костянтином Воробйовим, тому Борис Вікторович самотужки виготовив фальшивий протокол засідання наглядової ради, власноручно підписав фальшивий протокол як секретар (яким він не був, бо взагалі не мав жодного відношення до «Золотого Скіфа»), підробив підписи кількох поважних людей на кшталт Володимира Рибака і в такий нехитрий спосіб «призначив» директором Фонду замість Воробйова свою довірену особу. Після чого на підставі фальшивого протоколу й за вказівкою Колесникова в банку поміняли взірець підписів.
Але був нюанс – цей епізод, який гарантував засудження Колесникова, належав до підслідності прокуратури, де слідством заправляв заступник генпрокурора Віктор Шокін – довірена людина тодішнього секретаря РНБОУ Петра Порошенка.
Я не сумнівався, що Порошенко найближчим часом продасть Ахметову «справу Колесникова» і тому попередив Москаля, щоби документи з особистим автографом Колесникова, які я привіз, не потрапили передчасно в Генеральну прокуратуру – треба, щоби Головне слідче управління МВС само порушило справу, провело розслідування, призначило почеркознавчу експертизу, допитало свідків і потерпілого і лише на стадії висунення обвинувачення, коли буде зібрана вся доказова база, направило б справу за підслідністю.
Так і домовились. Але втрутився тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, який обіймав цю посаду за квотою Порошенка й віддано обслуговував свого патрона. Юрій Віталійович, довідавшись, який скарб я привіз Геннадію Геннадійовичу, забрав у Москаля матеріали по Колесникову й віддав їх Шокіну.
А невдовзі, наприкінці травня 2005 року, на прийомі, який давав Ющенко, Порошенко підвів до нього Ахметова, познайомив, поскаржився на те, що шановану людину ображають, і Ющенко розпорядився припинити слідство відносно оточення найбагатшого українця.