Для вітчизняних істориків і політиків, не кажучи про різних "експертів", стало модним жонглювати "денацифікацією". Але з Росією так не буде.
Головна причина, чому країна-агресор зі Сходу не пізнає процесу, апробованого переможцями Другої світової війни на гітлерівській Німеччині після її поразки, полягає у відсутності подальшої стратегії. Колективний Захід, як і Україна, не знають, що робитимуть, коли наша армія вийде на державний кордон 1991 року.
Згідно зі спогадами безпосередніх учасників денацифікації Третього Райху, здійснюваного американцями та британцями на підконтрольній їм після 8.V.1945 території, на першому етапі процес очолили німецькі політичні емігранти. Уряди Гарі Трумена і Вінстона Черчилля взяли працювати до спеціальних служб своїх країн представників так званої Франкфуртської школи.
Починаючи з 1942 року Управління стратегічних служб США (УСС) залучило до підготовки заходів із запланованої на майбутнє денацифікації німецьких науковців, змушених втекти за кордон після приходу нацистів до влади. У Центральноєвропейській секції УСС працювали соціолог і юрист Франц Нойманн, політолог Отто Кірхгаймер, а також філософ Герберт Маркузе.
Група Нойманна-Маркузе склала скрупульозні "чорні списки" активних нацистів, які мали відсторонити від керівних постів після капітуляції Третього Райху. Крім того, були підготовлені списки із 220-250 тисяч посадовців, які підлягали автоматичному арешту та подальшому інтернуванню з метою забезпечення громадської безпеки у повоєнній Німеччині.
Також співробітниками Центральноєвропейської секції УСС були підготовлені списки з 1800 керівників бізнесу та промисловості, яких теж треба було заарештувати та притягнути до кримінальної відповідальності за їхню співучасть у злочинах Третього Райху. Німецький олігархат був по лікті у крові поляків, українців, білорусів, французів та інших європейців.
Після довгоочікуваної перемоги над Берліном коаліціянти в особі Вашингтона, Лондона і Парижа почали працювати за інструкціями, складеними німецькими політемігрантами. Москва ж мала власне бачення подальшого облаштування загарбаної неї Східної Німеччини.
Але швидко з'ясувалося, що за інструкціями авторства представників Франкфуртської школи слід було покарати (стратити, посадити у в'язниці або просто усунути від роботи – прим. ред.) фактично все дієздатне населення тогочасної Західної Німеччини. На такий крок ні Трумен, ні Черчилль, ні навіть Шарль де Ґолль не готові були піти.
Упродовж 2 наступних років (себто, до кінця травня 1948-го – прим. ред.) тільки в американській окупаційній зоні, де проживало більше ніж 17 мільйонів осіб, зареєструвалося близько 13,2-13,4 млн німців, з яких 3,3-3,6 млн (близько 27% від усього населення і майже половина) підпадали під дію закону, бо були членами NSDAP або її афілійованих організацій і відповідно мали постати перед судовими трибуналами переможців.
Прикметно, але доволі схожа ситуація була у британській, французькій та попервах совєцькій зонах. Але з кожним проведеним трибуналом ставало очевидно, що у німців може знову розвинутися вкрай гострий "Версальський синдром" і навіть попри цілковиту окупацію вони розпочнуть тотальний партизанський рух проти загарбників.
УСС подало доповідну записку Трумену, що у разі продовження вищезмальованих заходів у Німеччині просто не буде кому працювати. Тому США в односторонньому порядку ухвалили рішення не дотримуватися з 1948 року інструкцій групи Нойманна-Маркузе щодо покарань.
Обурені були й самі німці: у результаті частка жителів американської зони, задоволених денацифікацією, скоротилася з 57% на початку 1946-го до 32% у 1947-му, а до 1949-го впала до 17%. Навіть ті, хто спочатку був впевнений у необхідності очищення суспільства від нацистських кадрів, згодом переймався все більшим скепсисом щодо політики, яку проводили окупанти.
Все частіше у Мюнхені, Нюрнберзі, Байройті цивільне населення задавалося питанням: як у швидкий термін можна судити 3,5 млн осіб і де взяти стільки суддів? Ситуація дійшла абсурду – у результаті трибунали найчастіше комплектувалися колишніми членами нацистської партії!
За даними одного зі звітів 1948 року, 60% суддів та 76% прокурорів у денацифікаційних судах однієї лишень Баварії самі у минулому були членами NSDAP, які вигороджували одних і засуджували інших. Розуміючи подальші негативні наслідки американці та інші союзники швидко згорнули денацифікацію, але через юридичні процедури (себто, через амністію – прим. ред.).
Перші амністії було оголошено вже 1946 року: у серпні від денацифікації було звільнено молодих людей віком до 28 років, а у грудні – колишніх нацистів із низьким доходом та інвалідністю. Затим амністії слідували одна одною і до червня 1948 року було амністовано 2,4 млн німців, перед трибуналами постали близько 950 тисяч жителів західної частини колишнього Третього Райху.
Із-поміж головних винуватців злочинів нацизму було визнано лише 1635 осіб, а ще 21965 – винними у співучасті. До різних термінів ув'язнення було засуджено лише 9600 осіб, більшість же відбулися штрафами на різну суму грошових коштів.
Показово, але найм'якшими виявилися результати денацифікаційного очищення у французькій зоні, наперекір тому, що французи історично люте ненавиділи німців. Було розглянуто 670 тисяч справ, а судові трибунали відбулися тільки над 13 особами, безпосередньо причасних до злочинів нацизму.
Який урок має винести України із денацифікації над переможеним Третім Райхом? Очевидно, наші захисники навіть за дуже умовної підтримки НАТО й ООН не зможуть та не будуть окуповувати, а відтак розчленовувати РФ, як би нам усім того не хотілося, бо територіально і демографічно країна-агресорка занадто велика, щоби її так просто можна було опанувати.
Згадаймо історію, навіть гітлерівці не зуміли втримати ті землі сконалого аж у 1991 році СССР, бо не розрахували власних сил і недооцінили противника. Українці, нація яка стоїть на межі депопуляції, не має права повторити помилки інших, тому мусить користати з поневолених Москвою корінних народів, які складають ядро РФ – Кавказ, Надволжя, Чорнозем'я і Помор'я є тою голкою кремлівського Кощія, яку маємо зламати спільним зусиллями заради унеможливлення будь-якої агресії.
Вже зараз Київ, а по хорошому ще й Варшава, Таллінн, Анкара, Гельсинкі, Лондон, Риґа, Вільнюс, Берлін і Вашинґтон мусять разом не просто на словах підтримувати національні рухи, скажімо ічкерійців, ерзян і татар, але фінансувати їхні уряди на вигнанні, формувати й вишколювати збройні загони... Москва розуміє тільки силу, а сила повсталих усередині РФ сотень тисяч представників корінних народів саме те, що доб'є цього російського ведмедя, хворого на червоно-коричневий імперіалізм.
Водночас "Останній Бастіон" нагадує читачам, що ресурсна федерація московії у найгірших "традиціях" попередників провадить війну за міфічне минуле. Нашим одвічним ворогам потрібна земля, але аж ніяк не люди.