На війні є переможці та переможені, а також сторонні вигодонабувачі. Виправдання не мають значення, коли на кону життя нації!
Суб'єкти, які від 2014 року просувають тезу, що Москві передишка потрібніша, ніж нам, працюють на геноцид українського народу. І байдуже, роблять вони це свідомо, з ненависті до корінного населення, чи просто повторюють чужі думки.
Актуалізують, як ті папужки за ласощі працюють на якийсь місцевий клан («Россотруднічєство»), ментально застрягши десь у Хасав-юрті. Так-так, саме у тому селі у Даґестані, де визнано державний суверенітет вільної Ічкерії.
1996-го Кремлю, може, й потрібна була передишка, бо тоді РФ була в драбадані й ледве стояла на ніжках Буша, тож мусила ще рахуватися із демократичним Заходом. У 2014-му і 2022-му — ця політично й економічно стабільна й достатньо незалежна від демократичного світу держава плювати на всіх хотіла.
Для продовження конфлікту у РФ є реформована армія, величезний мобілізаційний потенціал, ядерний арсенал, централізована і доволі професійна влада із високим рівнем підтримки серед дисциплінованого населення. А ще, накачаного мілітаризмом і цілком надійними союзниками, які не переймаються ні рівнем демократії, ні рівнем корупції, натомість справно постачають їй необхідні для війни ресурси.
І ця держава не розпадеться ні від «санкцій», ні від пари копняків з нашого боку. Це не значить, що треба здаватися, аж ніяк, не думайте про таке ніколи!
Це значить, що треба реально оцінювати співвідношення сил і обирати такі стратегії протидії московській агресії, які дозволяють зберегти, відновити та накопичити максимальний потенціал, яким можна буде скористатися в сприятливих для нас умовах. Вони неодмінно настануть.
Псевдопатріотична істерія, яка у 2014-2019 роках велася під маркою демонізації об'єктивно вимушених і зовсім не катастрофічних для нас Мінських угод. А у 2022-2023 роках під вивіскою непропорційної глорифікації тактичних успіхів (на чужі гроші та чужою зброєю) призвели спочатку до руйнування ефективної системи безпеки.
Пізніше ж — до втрати моменту. Тієї миті, коли можна було сповільнити інтенсивність бойових дій чи навіть поставити їх на паузу, трохи видихнути та зібратися з новими силами.
Відтак ми підійшли до ситуації, коли до жертв пропаганди вже доходить, що за 2-3 тижні й навіть роки Москву не здолати. Проте ніхто із нами вже розмовляти не буде і давати нам передишку на якихось прийнятних для нас умовах.
Нашому суспільству катастрофічно бракує громадянської мужності. Внаслідок цього воно кидається із крайнощів у крайнощі: від ганебного капітулянства до дурноверхої гордині та навпаки.
Ми здуру і з переляку підписалися на пекельний марафон та потрібна величезна сила волі, щоби зійти із гиблої траєкторії й накреслити конструктивну лінію поведінки. Панівне угруповання очевидно такої сили не має, тому уряд національного порятунку нині є як ніколи потрібним і актуальним.