Як відомо, Фінляндія швиденько приєдналася до Північноатлантичного альянсу коштом української крові. Більшість фінів це відверто визнають.
Однак на тлі стабілізації фронту російська агентура у Гельсинкі вирішила знову заговорити про умиротворення агресора через примушення жертви до «нової геополітичної реальності». Красномовний приклад — недавній виступ професора політології та міжнародних відносин Гейккі Патомякі.
За його словами, що відразу демонструє обізнаність «фахівця» у темі, нібито «мир для України настане лише тоді, коли Україна візьме на себе зобов'язання завжди залишатися поза НАТО. Натомість окуповані росією українські території України мають бути тимчасово передані під мандат Організації Об'єднаних Націй».
Професор з Університету Гельсинкі переконаний, що Україна ніколи не переможе проти озброєнішого та ресурсного сусіда, а повернення загарбаних росіянами регіонів може розтягнутися на десятиліття. Тому, зазначає Гейккі Патомякі, «головне зараз — подивитися, які питання ми [західні партнери України — прим. ред.] готові обговорювати з росією на предмет завершення чи хоча б замороження кривавого конфлікту».
Звісно, що відірваний від постійно мінливих реалій безпосередньо на полі бою та нового міжнародного порядку денного проплачений фінський експерд (як і решта йому подібних колег на зарплаті у Кремля — прим. ред.) лукавить. Оскільки забуває, що починаючи від серпня 1991 року й по нині Україна не входить у жоден військово-політичний блок, куди нас навмисно не пускають.
«На мою думку, шлях дипломатії, переговорів і компромісів майже завжди набагато розумніший. Якби Фінляндія була у подібній ситуації, тобто знову воювала з росією, я б усе одного наголошував би на перемовинах. Краще нехай б'ються дипломати за столом, ніж гарматні снаряди вбивають людей», — додав колишній діяч нині опозиційної партії «Союз лівих сил», професор Гейккі Патомякі.
Зовсім протилежну думку висловив директор-засновник вітчизняного Центру Дослідження Фінляндії, кандидат історичних наук Денис Ковальов. У розмові з кореспондентом медіаагенції «Останній Бастіон» він заявив, що якби ресурсній федерації московії вдалося втілити у життя план «Київ за 3 дні», доля республік Балтії, Молдови, Сакартвело та Суомі була б трагічною.
«Погляньмо в історію: восени 1939-го Берлін і Москва поділили Польщу, потім Червона армія вирішила «визвольним походом» прийти до Гельсинкі, але не склалося; у 1940-му Кишинів, Таллінн, Риґа і Вільнюс уже були у ніг московитів. Очевидно ж, що путін марив повторити цей сценарій один в один. Тож, Україна справді врятувала Суомі, давши час прискореними темпами подати необхідну заявку для входження у НАТО, так би мовити, «поза конкурсом» [себто без ПДЧ — прим. ред.].
Розкрию таємницю — всі фінляндські президенти, починаючи від Урго Кекконена вкрай негативно ставилися до НАТО, навіть чинний лідер Саулі Нійністьо вважав своїм другом путіна до подій 24.II.2022. Тому у громадськості також формувалася думка, що краще бути нейтральними й вести business as usual, поки українці проливають кров. Нова дійсність змінила це», — зазначив Денис Ковальов.
Окремо український дослідник підкреслив, що президент Нійністьо, як і його колега з Печерських пагорбів Києва Володимир Зеленський, саботував зміцнення оборони, вимагав від армії закуповувати виключно стрілецьке озброєння без авіації та артилерії, щоби (ви здивуєтеся! — прим. ред.) — «не провокувати путіна». Це підтверджує існування політики фінляндизації й після розвалу соціалістичного табору у 1990-х роках.
«Саулі Нійністьо дуже критично ставився до спільних військових навчань з усіма західними країнами, крім Естонії та Швеції. Армій цих двох держав він вважає надійним запіллям, хоча боєздатність їхня викликає сумніви не тільки в аналітиків. Чинний президент Суомі, мабуть, справді вірив, що головне — його особистий вплив на путіна, що своєю харизмою йому вдасться відмовити «rakas toverini Vladimir» [«мого любого приятеля Владіміра» — прим. ред.] від нападу.
Бо США не зможуть вчасно підійти на допомогу, а з путіним нібито можна по-людськи про щось домовитися. Як бачимо, це було і залишається на Заході хибним лейтмотивом, до якого чомусь примушують Україну, проте нас не має обходити те, що міркують собі завтрашні ветерани політики, не здатні сказати тверде «ні» агресору, причому, не тільки московському», — підсумував Денис Ковальов.
Тим часом, як інформував «Останній Бастіон», один із чинників перемоги у війні є переконлива демонстрація готовності відстоювати свою позицію до першої крові, до останнього подиху. Можливо, українцям варто вже зараз переосмислити свої геополітичні плани та стратегію, куди нам йти та у щó інтегруватися.