Військовий потенціал та наміри Північної Кореї
У першій частині цієї статті ми нагадали, як саме ракетні та ядерні технології з’явилися у Північної Кореї. Низка угод про взаємну співпрацю з радянськими і китайськими ракетними фахівцями призвела до того, що в нове тисячоліття КНДР увійшла озброєна, технічно підготовлена та сповнена бажання відновити контроль над усім Корейським півостровом.
Але спочатку країна чучхе вирішила «повернути борги» своїм минулим спонсорам. Несподівано виявилося, що запасів озброєння (зокрема і ракетного), які КНДР накопичувала майже 40 років, достатньо не тільки для власних потреб червоного режиму, але й для постачання у треті країни, передусім — своїм недавнім вкладникам.
Партнерство продовжується, і ось уже КНДР присутня й на орбіті Землі: 2023 року над територією Корейського півострова почали з’являтися перші північнокорейські супутники-шпигуни. Крізь призму розвитку ракетно-космічної програми Північної Кореї сьогодні стають дедалі помітнішими ознаки створення нового альянсу, який матиме чітко виражений антизахідний напрям.
Зараз це здається дивним, але в нове тисячоліття КНДР увійшла у якості договороспроможного партнера — в середині вересня 1999 року американські дипломати змогли дотиснути керівництво Кім Чен Іра не проводити нові ракетні випробування балістичних ракет середньої дальності (до 5500 км).
Натомість США погодилися надати гарантії безпеки та значно послабити санкційний тиск на Північну Корею, що протягом 1990-х років потерпала від колосальної економічної і продовольчої кризи. На своєму піку ця криза навіть призвела до справжнього голоду, від якого, за різними оцінками, загинуло від 250 000 до 3 млн громадян країни (1,25-15% від усього населення). Досягнення подібного компромісу, який у своїй перспективі передбачав зменшення бюджетів для ВПК, було вельми вигідне для Пхеньяна, адже він за рахунок поступок у регіоні отримав нагоду зосередитися на вирішенні внутрішніх проблем. Однак прихід у Білий дім Джорджа Буша-молодшого кардинально все змінив.
Низка взаємних образ на дипломатичному рівні та розпочата кампанія в Іраку багато на що вплинули. З 1999 року Ірак під керівництвом Саддама Хусейна вибудовував відносини з режимом Кім Чен Іра в КНДР у ракетній сфері. Ще й, за тодішніми доповідями ЦРУ, розвивав спільну ракетну програму з Іраком, та навіть хотів укласти контракт з КНДР на суму в 10 млн доларів на постачання Hwasong-7. Тож, коли США почали військову операцію з повалення режиму Хусейна, КНДР фактично опинилася на боці останнього.
Програш Іраку та повалення режиму Хусейна ставали все більш очевидними, а Північна Корея активізувалася з критикою Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Treaty on the Prohibition of Nuclear Weapons, TPNW), який прямо забороняв Пхеньяну займатися збагаченням урану та виробництвом плутонію. Нові, більш потужні атомні реактори до КНДР надійшли від іще однієї країни на межі Близького та Далекого Сходу — Пакистан надав їх у обмін на ракети NoDong-1. Співпраця у ракетній сфері між Пакистаном та КНДР розпочалася ще у 1980-х, коли обидві країни задіяли своїх фахівців у ірансько-іракській війні 1980-1988 років, у ті часи — на боці Ірану. Постачання нових реакторів свідчить, що співробітництво між Пакистаном та КНДР триває й у цьому столітті.
Пакистанські ракети Shaheen-3 мали багато спільного з північнокорейськими KN-8 та KN-14
У 2002 році США знову виступили з заявою, що базувалася на даних американської розвідки. Отже, ЦРУ стверджувало, що КНДР продовжила виробництво та накопичення плутонію-239 і на той час уже мала від 7 до 24 кг цього небезпечного металу, який могла використати у виробництві власної ядерної зброї.
У відповідь на звинувачення вже на початку 2003 року КНДР офіційно оголосила про свій вихід з TPNW. Країна погрожувала зробити цей крок ще на початку 1990-х років. Але, якщо раніше це було очевидним елементом політичного шантажу США та їхніх союзників у регіоні, то розпочатий 2003-го процес суттєво відрізнявся від того, що світ бачив раніше — вихід був офіційним. Країна чучхе відчувала все більшу самостійність як у накопиченні ядерної зброї, так і у виробництві власного парку засобів її доставки.
По-перше, йдеться про тестові запуски ракети Taepodong-2, які КНДР проводила 2006 року. Відразу сприйнята американцями як нова ракета міжконтинентальної дії (за оцінками США, до 10 000 км), Taepodong-2 все ж таки насправді призначалася суто для космічних пусків, що у 2012 році офіційно визнало Міністерство оборони США. Військові дійшли такого висновку, спираючись на багато факторів, зокрема й свідчення залученого у розробку ракети північнокорейського вченого, який втік до Південної Кореї.
Не тільки Taepodong-2 тестували на початку 2000-х. Застарілі ракети на базі радянської Р-17 (Scud-b) також потребували заміни. У 2019 році КНДР починає випробування нових балістичних ракет малої дальності ураження (500 км) на твердому паливі — KN-23 та KN-25. Перші іспити показали, що нова серія ракет була більш економною, надійною та точною порівняно з Hwasong-5 і Hwasong-6.
Усі типи бойових балістичних ракет КНДР та дальність їхнього ураження, за оцінкою CSIS. За 15-річний проміжок часу КНДР виготовила десятки модифікацій балістичних ракет — неймовірний показник для ізольованої підсанкційної країни
У квітні 2017 року Пхеньян провів перші випробування нової ракети Hwasong-12 (KN-17), здатної долати відстань у 4500 км, що більш ніж утричі вище показника NoDong-1, поставленої на озброєння ще 1994-го. І знову не минулося без російського комплектування, оскільки головною рушійною силою Hwasong-12 стала репліка маршового рідинного ракетного двигуна РД-250, який використовувався на російських ракетах Р-36М (за класифікацією НАТО: SS-18).
Старт ракети Hwasong-12
Маршовий РД-250 був значно потужнішим за репліку радянського ракетного двигуна 4Д10, яким Північна Корея оснастила свою ракету Hwasong-10, тестовий запуск якої відбувся на рік раніше — у 2016-му. Північнокорейську модифікацію цих радянських двигунів встановили і на балістичні ракети підводного базування — Pukguksong-1 (KN-11), випробування яких КНДР почала з 2014 року.
Двигуни 4Д10 були непогані для свого часу, проте вони не давали змоги літати на далекі відстані. Утім, Північна Корея підозріло швидко навчилася використовувати їхній потенціал у своїх бойових ракетах — усього за два роки досягла значного прогресу у вдосконаленні конструкції Pukguksong-1. Тестові пуски від 2016 року засвідчили збільшення дальності польоту ракети у 16 разів (з 30 до 500 км), що дозволило їм долітати до зони ураження ППО Японії.
Підводний запуск ракети Pukguksong-1 (KN-11), літо 2016 року
Починаючи з 2011 року, коли пост керманича КНДР зайняв Кім Чен Ин, також різко зменшився показник відмов північнокорейських ракет, скоротившись до 15% відмов за період 2011-2023 років. Загалом з 2012-го Пхеньян провів уже 214 ракетних випробувань (станом на січень-2024), що значно вище за будь-який 12-річний проміжок часу до того.
Варто відзначити, що саме успішний досвід випробувань Hwasong-12 відкрив КНДР шлях до розробки перших міжконтинентальних ракет вітчизняного виробництва, якою стала Hwasong-14 (KN-20). Її тестування Пхеньян почав у липні 2017 року. Аеродинамічна конструкція Hwasong-14 дозволяла ракеті долати відстань у 10 400 км. Це свідчило, що КНДР нарешті обзавелася ракетними засобами доставки, здатними досягати західного узбережжя США. Поява у режиму КНДР Hwasong-14 та наступної за нею Hwasong-15 (з дальністю польоту вже понад 13 000 км) змусила США прискорити удосконалення своєї наземної системи протиракетної оборони (GMD) — єдиної наразі, спроможної захистити США від ракет великої дальності.
Але повернімося до модифікацій російських двигунів на північнокорейських ракетах, адже, як і у випадку з передачею балістичних ракет від Єгипту в минулому сторіччі, у цій історії також могли бути присутні (на перший погляд — неочевидні) посередники.
Колись саме Іран був одним із перших клієнтів КНДР, придбавши близько 100 штук балістичних ракет північнокорейського виробництва — Hwasong-5. Багато років дослідники, які вивчали можливу співпрацю Ірану з КНДР у ракетній сфері, розглядали цей процес суто через призму комерційних замовлень. Однак диявол, як завжди, криється в деталях, а саме — у міжнародних домовленостях між двома країнами-вигнанцями.
У вересні 2012 року КНДР та Іран уклали угоду про наукову та технологічну співпрацю. Стандартний на перший погляд документ, утім, призвів до реально загрозливих кроків — за більш ніж десятирічний період, що минув з моменту підписання договору, обидві країни створили низку наукових груп та лабораторій, розпочавши процес обміну досвідом у науково-технічній сфері, зокрема й у галузі виробництва ракет.
З 2005 року Іран активно нарощував свою співпрацю з рф у ракетно-космічній галузі. Тож тепер нова двостороння угода з КНДР надала останній можливість отримати бодай частковий доступ до спільних ірансько-російських напрацювань у ракетній галузі. Вірогідно, саме через Іран Північна Корея здобула левову частку знань про технології, на яких були побудовані російські міжконтинентальні ракети-носії.
Подана у світі як «громадянське науково-технічне партнерство», співпраця між Іраном та КНДР багато в чому сприяла появі таких монстрів, як десята серія «Хвасонів» (Hwasong-12, 14 та 15)
На фото: Кім Чен Ин попереду ракетного комплексу Hwasong-15
Невизначеною у цій історії залишалася лише позиція самої москви. На початку 2010-х років її положення у світі все ще балансувало на межі поміркованості та не мало яскраво вираженої антизахідної риторики. Однак мине всього кілька років, і участь рф у підтримці режимів Ірану та КНДР більше не буде розглядатися як випадковість. Ставало дедалі помітніше, що підтримуючи ракетні програми обох країн, кремль посилює своїх потенційних союзників у майбутньому глобальному протистоянні між Сходом і Заходом.
Отже, поки одні країни надавали КНДР доступ до власних ракетних технологій, інші — суворо перешкоджали подібним спробам. Декілька таких випадків припали і на період незалежності України, коли через шпигунську діяльність КНДР намагалася вивідати ракетні технології українського «Південмашу» та КБ «Південне», зокрема й отримати креслення згаданих вище ракетних двигунів РД-250, які виготовлялися в цехах дніпровського ракетного підприємства.
Починаючи з розвалу СРСР, російська й українська ракетні галузі були значною мірою зрощені між собою. Низка сумісних проєктів (як-от співпраця у межах виробництва українських ракет «Зеніт-3SL» для морської платформи для космічних запусків Sea Launch) лише наголошували корисність нерозривності промислових і логістичних ланцюгів між двома колишніми радянськими республіками.
Саме на 90-ті роки минулого сторіччя припали перші повідомлення про спроби північнокорейських шпигунів заволодіти технічною документацією і кресленнями ракетних двигунів виробництва дніпровського «Південмашу» та КБ «Південне» — про успішне виявлення та зрив цих намірів тоді повідомляв офіційний Київ.
У 2012 році КНДР знову націлилася роздобути українські ракетні технології, але тепер усе не обмежилося виключно шпигунськими скандалами у пресі. Отже, двоє шпигунів щосили намагалися налагодити зв’язки зі співробітниками «Південмашу», пропонуючи купити у тих креслення ракетних двигунів виробництва українського підприємства. У червні 2012 року це призвело до арешту зловмисників та подальшого дипломатичного скандалу, в результаті якого з Києва навіть вигнали посла Північної Кореї і майже увесь склад співробітників посольства КНДР в Україні.
Однак на цьому спроби викрасти технічну документацію КБ «Південне» не припинилися. Втретє доступ до українських ракетних технологій у грудні 2015 року хотіли отримати два дипломата з КНДР, які прибули до України з території Білорусі під час одного з офіційних візитів. Але і цих горе-шпигунів було викрито — на них чекав арешт.
Слід відмітити, що попри тверду позицію Києва щодо нерозповсюдження власних ракетних технологій у треті країни, не можна виключати й корупційну складову, через яку дані щодо устрою ракетних двигунів все ж таки могли опинитися у Пхеньяна. Саме такі припущення висловив Майкл Ельман у своїй доповіді «Секрет успіху міжконтинентальних балістичних ракет Північної Кореї», яку аналітик підготував для Міжнародного інституту стратегічних досліджень 14 серпня 2017 року.
На підтвердження свого припущення Ельман вказав, що сопла ракетних двигунів, встановлених на північнокорейських ракетах, візуально дуже схожі на конструкцію РД-250, які виробляло українське ракетне підприємство.
Тотожність ракетних двигунів була помітна навіть на офіційних кадрах запуску нових міжконтинентальних Hwasong, оприлюднених північнокорейськими ЗМІ
До того ж розрив контактів між Україною та рф після початку збройної агресії і анексії Криму останньою міг поставити українське ракетне підприємство на межу банкрутства та призвести до намагань деяких його незадоволених співробітників шукати легких грошей, продаючи секретні ракетні технології у треті країни. Але офіційне керівництво «Південмашу» і КБ «Південне», а згодом і Рада національної безпеки та оборони спростували звинувачення аналітика.
І навіть якщо припустити, що якусь частку знімків КНДР могла у корупційний спосіб отримати саме від дніпровського «Південмашу» та КБ «Південне», слід розуміти, що наша країна аж ніяк не була серед перших, хто сприяв появі у Пхеньяна смертоносного ракетного арсеналу далекої дії.
У 2003 році США виступили з критикою експортної політики Пекіна, через яку групою китайських компаній-підрядників було організовано постачання ракетного комплектування у низку країн, серед яких, зокрема, була й Північна Корея. До речі, КНДР — єдина країна, з якою КНР перебуває у оборонному альянсі після підписання у 1961 році Китайсько-північнокорейського договору про дружбу, співтовариство та взаємопоміч. Починаючи з цього часу, Піднебесна вже максимально сприяє посиленню дружнього режиму як у питанні обходу західних санкцій, так і пожвавлюючи імпорт китайських військових і технічних технологій у країну.
Варто зауважити, що постачаючи ракетне комплектування до КНДР, Китай порушував низку своїх же обмежень, які сам на себе і наклав 2002 року. Тоді Пекін доєднався до обмежень ООН та прийняв кілька законів щодо власного експортного контролю, спрямованих на нерозповсюдження зброї масового ураження (зокрема ядерної, хімічної і біологічної) у треті країни.
Маючи докази порушення цих норм, у липні 2003 року США запровадили низку санкцій проти п’яти китайських компаній, які були задіяні у схемі обходу санкційних обмежень. Йшлося про China Precision Machinery Import/Export Corporation (CPMIEC), Taian Foreign Trade General Corporation, Liyang Yunlong Chemical Equipment Group, China North Industries Corporation (NORINCO) та Хімічний завод у Цзибо. Під американські санкції потрапила і північнокорейська компанія Changgwang Sinyong Corporation, яка, за даними зовнішньої розвідки, мала стосунок до постачання ракет Scud-b (Hwasong-5) у Ємен у 2002 році.
Санкції не зупинили підтримку Китаєм Північної Кореї і щодо виробництва нею власної ядерної зброї. Попри те, що зброя масового знищення розміщувалася буквально на китайському кордоні, вона все ж таки перебувала у дружньому комуністичному режимі, до недоторканності якого КНР була причетна напряму. Втілюючи цю політику, Китай навіть опинився у дивному становищі — країні знову довелося йти всупереч власним санкціям, накладеним на КНДР після чергового етапу ядерних випробувань, які вона активно проводить, починаючи з 2006 року, відколи вперше вдало тестувала свою ядерну зброю.
Навмисне ігнорування ядерного посилення КНДР з боку Китаю має на меті не лише політичні цілі — китайські підставні компанії непогано заробляють на контрактах, укладених з країною чучхе, а низка інших тіньових схем явно спрямована на відмивання грошей (переважно у криптовалютах), які викрадають північнокорейські хакери. За оцінками США, сума таких надходжень тільки за останні роки може сягати $3 млрд — не дивно, що саме на цей період припадає бум росту ракетного сектора КНДР.
Фізичну присутність китайського комплектування легко помітити і на північнокорейських мобільних ракетних установках, адже навіть шасі, на яких вони пересуваються, виготовлені у КНР. Офіційний Пекін спростував це заявами у ООН, мовляв, важкі вантажівки він постачає до Північної Кореї виключно для лісозаготівельних компаній останньої. КНР усіма можливими засобами відмахується від підозр з боку ООН, іноді доходячи до абсурду у цьому питанні. Так, на нещодавній заклик до Китаю провести власне розслідування щодо можливого порушення експортного контролю та санкцій проти КНДР китайська сторона відповіла, що не може дати хід справі, адже назви усіх компаній, залучених у тіньові схеми, були надані їй тільки на англійській та корейській мовах.
Таке відверте глузування над офіційними регуляторними органами ні до чого іншого, крім періодичних «листів обурення» від країн ООН, що підтримують санкційний тиск на КНДР, не призвело. Відтак північнокорейські кораблі без жодних перешкод все ще заходять до портів КНР, і лише сторонам, задіяним у цьому процесі, точно відомо, що саме вони перевозять у своїх контейнерах. Зрозуміло одне — обидві країни продовжують сприяти цій діяльності на вищому рівні.
У попередній частині ми вже розповіли, що перші спроби вивести на орбіту власний супутник КНДР почала 1998 року. Так, наприкінці минулого сторіччя Пхеньян оголосив, що йому вдалося розгорнути на орбіті свій супутник Kwangmyongsong-1, але незалежні спостерігачі дійшли висновку, що найімовірніше, це було блефом, оскільки на орбіті цей апарат так ніхто і не помітив.
Від початку нового сторіччя КНДР ще кілька разів намагалася доправити власний штучний супутник на орбіту, і також невдало. У квітні 2009 року з території ракетного комплексу «Тонхе» була запущена перероблена під потреби орбітальних запусків триступенева ракета-носій Taepodong-2 (Unha-2), з розміщеним на ній супутником Kwangmyongsong-2. Проте ракета не спромоглася відокремити свої ступені, внаслідок чого корисне навантаження було втрачене.
2012 року КНДР вдалася до ще двох спроб розгорнути супутники. І якщо запуск Kwangmyongsong-3 від 13 квітня знову обернувся фіаско, то вже у грудні на країну чекав перший успіх. Офіційний Пхеньян гордовито заявив, що вивів на орбіту супутник спостереження, однак багато фахівців дійшли висновку, що на ньому відсутня навіть система зворотного зв’язку із Землею. Втім, сама подія залишилася доконаним фактом — КНДР має можливості для доставки супутників на орбіту.
Після першого успіху на орбіті КНДР заснувала нову структуру — Національне управління аерокосмічного розвитку. Відтепер воно перейматиметься питаннями дослідження космосу, як не втомлюється твердити Пхеньян, «виключно у мирних цілях». Темпи, з якими працювало нове відомство, виявилися доволі повільними — майже на 10 років країна припинила спроби запуску нових супутників, відновивши іспити тільки у 2023 році.
Здається, що десятирічний період затишшя щодо запусків супутників не був випадковістю, адже початок широкомасштабної війни рф проти України ознаменував новий етап військового партнерства КНДР з москвою. За його результатами росіяни отримали артилерійські боєприпаси та навіть низку ракет оперативно-тактичного і малого радіусу дії, які згодом використали для ударів по Україні. Як припускають військово-аналітичні відомства США, йдеться про балістичні ракети Hwasong-11 (за маркуванням НАТО: KN-23 та KN-24). Таких висновків фахівці дійшли після того, як вивчили надані українською стороною фотографії частин ракет, на яких були добре помітні фрагменти кільця та підрулюючої лопатки, дуже схожих на ті, що КНДР встановлює на свою балістику.
Північна Корея зрештою дочекалася винагороди за зброю, яку тепер постачає за 7000 км від своєї території. Після двох невдалих минулорічних спроб (31 травня та 24 серпня) КНДР таки спромоглася вивести на орбіту свій перший військово-розвідувальний супутник Malligyong-1, який 21 листопада 2023 року дістався орбіти за допомогою ракети Chollima-1.
Зона покриття північнокорейського супутника Malligyong-1
Цікаво, що між другою та третьою спробами лідер КНДР Кім Чен Ин наважився на візит до росії, основна частина якого демонстративно проходила на головному космодромі рф. За результатами зустрічей керманич КНДР отримав від путіна обіцянку щодо сприяння рф у виробництві та запуску наступних північнокорейських супутників. Всього через два місяці після цієї події КНДР уже виступила з заявою, що на стіл Кім Чен Ина потрапили перші супутникові знімки, зроблені Malligyong-1. Пхеньян стверджував, що на них зафіксована низка американських військових баз, розгорнутих у східноазійському регіоні, зокрема військових об’єктів на острові Гуам, бази ВМФ у Перл-Гарборі, а також американської бази ВПС у Хікамі (Гонолулу).
Аналізуючи успіх свого північного сусіда, Південна Корея дійшла висновку, що найімовірніше, російські ракетні фахівці надали своїм північнокорейським колегам вкрай важливі рекомендації стосовно розділення ракетних ступенів — ключового етапу, з яким ракетна програма КНДР надто довго ніяк не могла упоратися.
За роки розвитку ракетної програми КНДР поставила понад 1200 балістичних ракет власного виробництва своїм замовникам у Ірані, Пакистані, Ємені, ОАЕ, Республіці Конго та рф. Разом із цим країна чучхе продовжує експерименти з отриманням збагаченого урану та плутонію-239, і за даними звіту RAND за 2021 рік, до кінця 2027-го може мати в своєму арсеналі понад 200 ядерних боєголовок.
Ситуація стає ще більш загрозливою у світлі нещодавніх заяв КНДР щодо припинення міжкорейської військової угоди — чи не останньої соломинки сподівання на мирне співіснування Пхеньяна з Сеулом. Погрози КНДР щодо майбутньої війни з Південною Кореєю поступово переходять від теорії до реальності. Дуже багато традиційно антизахідних країн доклали до цього свою руку — тож от-от спустять з ланцюга сторожового пса, якого понад 60 років годували ракетними технологіями.