Тріумфальна весна. 29 березня 1918 року – непересічна подія, а день визволення Полтавського краю від більшовиків.
Ще за 2 тижні до того – 14 березня – військо Української Народної Республіки виступили в Полтавському напрямку, де вже розпочали просування вперед німецькі частини. Армійське командування вирішило перейти у наступ, визволити Лубни й Ромодан та просуватися на Полтаву.
Спершу "запорожцям" довелося витримати дводенний бій із більшовиками, які намагалася повернути Гребінку. А потім, завдяки глибокому обхідному маневру справа гордієнківців Всеволода Петріва (за день пройшли 60 кілометрів!), українці 17 березня визволили Лубни.
Це стало повною несподіванкою для ворога, який не встиг підірвати залізничну станцію і міст через Сулу. Відступаючи, більшовики спробували підпалити дерев'яний міст, однак за допомогою роздобутої у залізничників помпи, відер та землі, попри обстріл ворожого бронепотягу, одна із сотень полку Петріва змогла загасити пожежу ще на початку.
Червоні відступили на Ромодан, за 40 кілометрів від Лубен. Як згадував сотник армії УНР, автор низки книг-спогадів про перші визвольні змагання Борис Монкевич:
«Усе населення міста з радістю вітало українське військо, а до рядів його вступило багато нових жовнірів. Записувалися переважно студенти, вчителі, гімназисти і семінаристи. Усюди по дорозі наступу до рук українського війська переходили великі склади військового майна. Від більшовиків відбивали також численні залізничні валки, навантажені майном, награбованим у населення, а також забраним з військових складів».
Аби не дати ворогу отямитися, наступ продовжувався – вдень 22 березня українські війська збили залогу червоних і увійшли в Ромодан. Більшовики не чинили особливого опору, оскільки з падінням Хоролу вже ворогу стало загрожувати оточення.
«Першими ввійшли 2-й Запорозький полк і 3-тя батарея. До рук українського війська потрапила військова здобич: рухомі шпиталі, велика кількість поїздів, ріжне військове майно. Серед військової здобичі були й балони із задушливими газами», – писав у спогадах Борис Монкевич.
У цей же час російський більшовицький агресор через свою маріонетку, ЦВК Рад України, оголосив військовий стан на Харківщині, Полтавщині й Чернігівщині, який для них завершився суцільним провалом. Колабораціоніст Володимир Антонов-Овсієнко, верховний головнокомандувач совєцьких військ в Україні, згадує:
«Оголошена в Полтавській губернії мобілізація не дала позитивних результатів. Мобілізаційний "штаб" виявився, звичайно не в змозі замінити відсутність налагодженого місцевого військового апарату, виявився неспроможним і до організації сільських партизанських загонів».
Наприкінці березня основні сили Запорізької дивізії продовжили наступ, не даючи ворогу відпочити й закріпитися. Оскільки більшовики підірвали залізничний міст через річку Хорол, просуватися вперед довелося без підтримки бронепотягів.
Запорізький полк Петра Болбочана скористався панікою червоних на іншому березі й зайняв станцію Яреськи. Але продовжити рух вперед не було змоги – після двох діб безперестанного наступу люди просто падали від утоми.
Промоклі від дощу й голодні, вояки позасинали в Яреськах. Тим часом вночі підійшли більшовицькі ешелони, висадили піхоту і почали наступ на станцію.
Коли перевтомлені запорожці таки зорганізувалися, ворог був настільки близько, що обидві сторони зійшлися ледь не врукопашну. Українські кулемети агресорів зупинили, завернули і погнали назад.
Удень совєцька кіннота, підтримувана важкою артилерією, здійснила ще одну спробу атаки, але була відбита. Та під вечір червоні отримали підкріплення, тож наступ поновився: 2-й Запорізький полк і "богданівці" відкинули ворога, який тепер відступив аж під Полтаву.
Ворог скупчився в районі станції Абазівка і вранці 29 березня 1918-го батарея Семена Лощенка, який прославився ще під час бою під Крутами, розпочала обстріл станції, а запорозькі частини перейшли в наступ. Український загін мав чимало новобранців, наполовину обновив коней, тож не міг витримувати темп і перед селом Родіонівкою пропустив союзників уперед.
У містечку Білоцерківка, на півдорозі, невеличкий привал і продовження маршу, до Решетилівки підійшли вже цілком затемно. О 2-й ночі чотири вершника місцеві селяни, що розшукували українське військо обіцяють обійти російські загони та провести ярами до Полтави.
Одна із сотень лишається біля шляху "для зв'язку" з німцями, які вранці почнуть атаку на Полтаву аби ті не довідалися про справжні наміри "запорожців". Решта "гордієнківців" негайно вирушають, просуваючись вузенькою польовою доріжкою, а далі крутими звивистими ярами.
Українці вступили в місто з Півдня. Розпочинається стрілянина – більшовики обстрілюють місто із важких гармат зі станції Полтава-Харківська.
"Гордієнківці" тіснять ворога, підтягується німецька батарея, Зрештою вогонь затихає, червоні відходять, в районі станції до 150-и вбитих та важко поранених росіян.
В якості трофеїв 1500 возів, повних награбованого майна, на самій станції також вдосталь різноманітного військового майна. Невдовзі до міста входять основні сили Запорізької дивізії та німецькі союзники – Полтаву звільнено від російського окупанта!