Поля вкрилися «сивиною».
У Дніпропетровській області активно розростаються зарості рідкісної степової рослини — ковили.
Висота деяких рослин перевищує один метр, а густі волосисті остюки створюють ефект «срібного туману» над степом.
За рік площа її зростання помітно збільшилася, що свідчить про сприятливі умови для розвитку.
Ковила — символ українського степу, деякі види занесені до Червоної книги через зникнення природних місць зростання.
Усього в світі налічується 300 видів ковили, в Україні ж їх 27. Найпоширенішою на наших теренах є ковила українська. Для шовкової трави, яка росте в Україні, притаманні пірчасті остюки. Однак існує один вид, остюк якого волосоподібний, — це Stipa capillata (ковила волосиста). Її також називають тирсою.
Ковилу відносять до злакових рослин, як і більшість сухостоїв степу. Вона добре пристосована до суворого степового клімату. Велику роль у цьому відіграє її коріння. Росте ковила кущиками, а корінь нагадує бороду. Завдяки цьому трава ніби впивається в землю, і вже ніякий вітер чи непогода не зможуть її вирвати, а інша рослина не зможе прорости. До того ж волога там, де росте ковила, затримується краще, ніж деінде.
До речі, скошену та висушену ковилу використовують у народній медицині. З неї роблять настоянки та відвари. Рослину часто поєднують з іншими травами для покращення лікарських властивостей. Особливо ефективною ковила вважається як засіб при проблемах зі щитовидною залозою (зобі), паралічі, ревматизмі. А в народі оспівували її чудодійні сили, які могли передаватися тваринам.
На горі Іванко ходить,
Шаблею кійло косить,
Під кониченька носить,
Та кониченька просить:
– Їж, коню, те білеє кійло,
Щоб здужав за Дунай плисти,
Нашу Марусеньку увезти.
Ковила — багаторічна рослина, деякі кущики можуть прожити 300 років. Остаточно вмерши, трава перетворюється на родючий чорнозем. Однак вона дуже вразлива до оранки, навіть пожежа їй не така страшна. Саме через те, що в Україні збільшується кількість посівних полів, всі види ковили можуть повністю зникнути. Тому зараз шовкову траву як вид віднесено до Червоної книги України у статусі «Неоцінений».
Також через зменшення популяції шовкові моря можна побачити у місцях, які не встигли зорати. Велику загрозу становлять і російські окупанти, які захопили більшу частину територій розповсюдження ковили. Здебільшого це Приазовська низина, Причорноморська низина та північ Криму. Також окремі популяції (до сотні гектарів площею) можна зустріти на територіях Донецької, Луганської, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей. Крім того, рослину можна знайти на Дніпропетровщині та Буковині. Раніше ковила зустрічалася майже по всій території України та була її окрасою й захисницею.
Статус захисниці вона отримала в степових регіонах, де часто бували набіги татар та інших кочових народів. Справа в тому, що зерна ковили мають цікаві властивості. Вони немов свердло вгвинчуються в землю, те саме відбувається, коли зерно потрапляє у шлунок або на шкіру тварин. Коні загарбників їли траву, а її насіння пробивало шлунки та легені тварин, через що вони хворіли та вмирали. Так ковила могла призупинити кінні навали. Така доля могла спіткати й свійських тварин.
Можливо, тому в деяких регіонах ковилу пов’язували зі смертю або тугою за покійними, особливо коли вона сильно шелестить під час вітру. Це явище знайшло відображення в піснях, приказках та поетичних творах письменників.
Ой коли ж тебе, серденько, ждати?
– Як стане по степу вітер повівати,
Очерет та траву по степу розсипати,
Тоді, моя мила, мене ждати-піджидати.
Тоді питай вітра буйного: – А де
Ти подівався, молодий козак?
А вітер буйний у отвіт промовить:
– Ой лежить козак убитий та у полі під рокитою.
А по степу-долині ковила сивіє,
А скрізь по ковилі свистун вітер віє!
З народної пісні
Жита похилились, де паслися ваші коні, де тирса шуміла.
Тарас Шевченко
Проте ковила у народній творчості символізує ще й свободу та силу. Таку символіку народ дав їй через місце розташування, бо південні степи асоціюються з козацьким життям, походами, духом свободи. Також шовкова трава — ідеал дівочої коси: «Ой коби в мене такі косоньки, такі жовтенькі, як се кійло (ковил)». На Буковині, наприклад, наречені вплітали рослину у весільний вінок, що утворював велику, пишну кулю із шовковистих волокон.
Стебла ковили порівнювали й із гривами коней.
А в того коня шовковий хвостик,
А в того коня кійлова грива,
Кійлова грива коня покрила.
А в української письменниці Зірки Мензатюк є оповідання «Шовкова трава», в якому згадується романтична легенда про походження ковили.
На Буковині біля містечка Вашківці є Аннина гора, названа на честь красуні Анни, яка, відволікши увагу нападників-турків на себе, врятувала багатьох подруг від полону, давши їм можливість утекти. Вороги на конях наздогнали дівчину, схопили її за коси, проте вона вирвалась і змолилася: «Земле, сховай мене!». І земля поглинула її. А на тому місці, де впало волосся дівчини, виросла ковила. Місцеві люди шанують це місце, особливо дівчата, і ніхто не рве тут ковили, яка ніби срібними шовковими косами вкриває Аннину гору.
Ковила також знайшла відтворення і в сучасному медальєрному мистецтві. У 2010 році Національний банк України випустив пам'ятні монети номіналом 2 і 10 гривень, на реверсах яких зображена ковила українська та зазначена її назва латинською й українською мовами.