Реактивна дипломатія блазнів із «Кварталу 95» знову перетворює нашу країну на об'єкт геополітики. Суб'єктність здобувають кров'ю на фронті.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень).
Бачу, все ретельніше починають розставлятися «старі граблі»; я про зрадо-переможний підхід у питанні руху до миру. Про перемогу у теперішніх умовах годі й мріяти, не те що сподіватися...
Вже писала раніше, що ніколи не розуміла закидів на адресу попередньої влади щодо Мінських угод. Як і зараз не розумію закидів на адресу чинної влади щодо мирного процесу.
Ми всі хочемо миру. І не просто миру, а й перемоги, яка має дві складових — повернення територій та Україна як частина простору Заходу (безпекового, економічного, ціннісного).
Та от питання: а як цього досягти, в якій часовій перспективі та якими засобами? Оскільки самотужки, без чіткого бачення та підтримки Заходу — це неможливо.
Чим далі, тим більше (можливо, я помиляюсь) стає зрозумілим, що все буде рухатись від другої складової у супроводі зростальної військової допомоги Заходу. Вона є невід'ємною складовою.
Оскільки іншого варіанту для створення бодай запиту у росії на реальний мирний процес як суттєве військове посилення України, на сьогодні немає. (Ну, щоби на росії відчули, що це війна і вона буде на їхній землі теж).
Кремль не демонструє прагнення навіть заморозки війни, попри те, що цей варіант вважається програшним для нас, бо фіксує de facto присутність РФ на наших окупованих територіях. До того ж Кремль вимагає ще і юридичного закріплення статусу, що є нонсенс та неадекват на рівні взагалі постановки таких вимог, а цього точно не буде (бо не може бути).
Звісно, треба пильно ставитися до будь-яких ініціатив (їх далі, думаю, ставатиме більше). Але при цьому мене дивує, що будь-які a priori можливі варіанти, якщо це не повернення до кордонів 1991 року вже зараз, сприймаються як зрада всередині країни.
Хоча всі розуміють, що ситуація рухається до варіанту заморозки конфлікту de facto, а не de jure (на юридичному рівні, це варіант ні миру, ні війни), якщо Захід кардинально не перегляне свій підхід до війни. Поки досі не переглянув.
Повторю те, що вже писала раніше: від 2014 до 2022 року Захід перебував в ілюзіях можливості компромісу із РФ і тактики умиротворення. Мінські угоди виникли як межа дій самого Заходу, і ці угоди тодішня українська влада точно не дала використати російській владі у своїх інтересах (маю на увазі прагнення Кремля, щоб Україна стала частиною «Л/ДНР» як простору російського бачення).
Це був довгий шлях доведення Заходу, що РФ не хоче ніякого врегулювання ситуації через надання більших прав з боку України окупованим частинам Донецької та Луганської областей. (А тоді на Заході було багато тих, хто в це вірив).
Що стосується мирних зусиль зараз, то Захід лише на третьому році повномасштабного вторгнення РФ, схоже, починає прокидатися, і формулювати підхід щодо руху до миру. Підхід, який базується на суттєвому посиленні військової складової України та необхідності повернення до основоположних принципів міжнародного права.
Все «гібридне», нарешті, відкидається, і приходить розуміння: або людство спільними діями переможе війну, або війна — людство. Але це все одно не відбувається швидко; особливо, з урахуванням політично-передвиборчих чи політично-поствиборчих ситуацій у США та Франції.
Як точно зазначив днями Курт Волкер, США надають допомогу Україні поетапно, тобто те, що безпосередньо вкрай необхідно на тому чи іншому етапі, але не всю одразу. І, якщо це не зміниться, то війна триватиме на виснаження, а не перевагу, де публічно звучатимуть слова перемога та поразка, проте непублічно — обговорюватимуться варіанти заморозки.