Американці житимуть краще, всі інші — гірше. Це стислий виклад інавгураційної промови 47-го президента США, який знов пообіцяв велич.
Отже, America is back and great again, but for how long? Давно і не мною сказано, що ситуацією володіє той, хто оперує непередбачуваністю.
Досі у протистоянні росії із Заходом стратегічна ініціатива постійно була в путіна. На Заході всі гадали, чи зробить він те, а що як раптом він зробить це; натомість всі лідери Заходу були для путіна до нудоти передбачуваними.
Насамперед Джозеф Байден. А коли Емманюель Макрон навесні минулого року спробував трошечки погратися в непередбачуваність з боку Заходу, на нього всі перелякано зашикали; це ж «ескалація»!
Хай чим далі обернеться президентство Дональда Трампа. Проте саме чинником непередбачуваності він повернув Америці цілком очевидну greatness із перших хвилин свого повернення у Білий дім.
Щоби в цьому переконатися, варто подивитися на парад сьогоднішніх заяв — від путіна до Володимира Зеленського, від Марка Рютте до Анджей Дуди, — які всі мають єдиний лейтмотив: декларувати, що «Трамп наш». Тобто у максимально прийнятній для Трампа формі оголосити його або своїм союзником, або принаймні бажаним партнером.
А Трамп, читаючи це все (або слухаючи в переказах референтів), законно почувається королем світової політики. Саме тому, що ніхто у світі достеменно не знає, чого від нього чекати (у внутрішній політиці все зрозуміліше).
Але цей тріумф не буде дуже довгим. Адже непередбачуваністю можна скористатися або ні. Ну й, судити зрештою будуть не по непередбачуваності як методі, а по реальних результатах.
Тому все, що звучить учора, сьогодні, а може і завтра — це лише приємні для Трампа аванси, з яких багато, можливо навіть більшість, так і залишаться авансами. Слова і не більше.
Make America «great again» for a while is much easier than keep and maintain American greatness. How about that, Mr. President?